Розділ «ЗА НАШОГО ЧАСУ КНИГА ОПОВІДАНЬ»

Нік зніяковів.

— А чого ж, — мовив він.

— Осьде, поглянь! — Чоловік зняв з голови кепку.

В нього було тільки одне вухо. Велике й набрякле, воно щільно прилягало до голови. На місці другого випинався рубцюватий хрящ.

— Бачив коли такого красеня?

— Ні,— відказав Нік. Його аж трохи занудило.

— А я все те витримав, — сказав чоловік. — Ти думаєш, таке легко витримати, малий?

— Де там!

— Вони всі руки об мене пооббивали, — провадив далі той невеличкий на зріст чоловік. — Та ніхто мене не здолав. — Він подивився на Ніка. — Сідай. Їсти хочеш?

— Не турбуйтесь, — відказав Нік. — Я йду до міста.

— Слухай-но, — мовив чоловік, — зви мене Едом.

— Добре.

— А знаєш, — озвався той знову, — зі мною не все гаразд.

— Як це?

— Я псих.

Він надів на голову кепку. Нікові стало смішно.

— Усе з вами гаразд, — сказав він.

— Ні, негаразд. Я псих. Слухай, ти був колись психом?

— Ні,— відказав Нік. — А як ними стають?

— Не знаю, — сказав Ед. — Коли стаєш психом, то сам про це не здогадуєшся. Ти ж мене знаєш, правда?