Розділ «ЗА НАШОГО ЧАСУ КНИГА ОПОВІДАНЬ»

Чоловік усе так само сидів і дивився на вогонь. Не зворухнувся й тоді, коли Нік став поруч нього.

— Добрий вечір! — мовив Нік.

Чоловік звів очі.

— Де це тобі так присвітили? — спитав він.

— Ґальмівник урізав.

— Скинув з вантажного?

— Еге ж.

— Бачив я того собаку, — сказав чоловік. — Проїхав тут години півтори тому. Йшов по дахах вагонів, ляскав себе в боки і співав.

— От собака!

— То, мабуть, він того й розвеселився, що врізав тобі,— серйозно мовив чоловік.

— Я йому ще не так вріжу.

— Пожбур на нього доброю каменюкою, коли проїжджатиме знов — порадив чоловік.

— Я з ним поквитаюсь.

— Ти хлопчина норовистий, еге ж?

— Та ні,— відказав Нік.

— Усі ви, хлопчиська, норовисті.

— Хоч-не-хоч, а будеш норовистий, — мовив Нік,

— Отож я й кажу.

Чоловік подивився на Ніка й усміхнувся. У світлі багаття Нік побачив, що обличчя його знівечене. Ніс розплюснутий, очі мов дві щілини, губи ні на що не схожі. Нік не одразу все те добачив; спершу помітив тільки, що обличчя в чоловіка дивне й наче покалічене. Кольором воно скидалося на віконну замазку і в світлі багаття мало мертвотний вигляд.

— Як, подобається моя вивіска? — спитав чоловік.