Розділ другий

Ганс Касторп це собі затямив і хотів обрати фах, який забезпечив би його й був престижним в очах людей. А зробивши вибір — це сталося з подачі старого Вільмса з фірми «Тундер & Вільмс», який за суботньою грою у віст заговорив до консула Тінаппеля про те, що Ганс Касторп мав би студіювати кораблебудування, це була його ідея, а потім хлопець мав піти до нього у фірму, а він би вже приглянув за хлопцем; Ганс Касторп уважав цю професію дуже престижною й дійшов висновку, що хоча це й до біса складна та виснажлива робота, зате вона є водночас і чудовою, важливою та вражаючою, а для його мирної особи, в кожному разі, значно краще пасувала, аніж фах його брата в перших Цімсена, сина зведеної сестри матері, який понад усе хотів стати офіцером. До того ж Йоахим Цімсен трохи слабував на груди, але саме тому й прагнув до заняття на свіжому повітрі, яке б не було пов'язане з жодним серйозним інтелектуальним напруженням, що й було правильним для брата, як міркував Ганс Касторп з почуттям певної зверхности.

На цьому місці повернімося до нашого зауваження про те, що перепони в особистому житті з часом можуть чинити вплив на фізичний стан організму людини. Чи міг Ганс Касторп не шанувати роботу? Це було б неприродним. З усього видно, що роботу він безперечно сприймав як щось найбільш гідне пошани, зрештою, крім роботи не було нічого настільки ж гідного пошани, вона була принципом, яким людина або слідувала, або ж ні, абсолютом часу, робота, так би мовити, відповідала сама собі. Його шанобливість до роботи була релігійної та, як він уважав, безсумнівної природи. Чи любив він її — це вже було інше питання, адже через надмірну шанобливість йому це здавалося неможливим, а саме з тієї простої причини, що не йшла йому на користь. Виснажлива робота розхитувала нерви, швидко втомлювала, й цілком щиро він зізнавався, що набагато більше любить вільний час, час необтяжений, на якому не висить олив'яний тягар праці, час, що лежав перед ним відкритим, не поділеним перешкодами, які треба долати, зціпивши зуби. Ця суперечність у ставленні до роботи, чесно кажучи, потребувала якогось розв'язання. Можливо, його тіло так само, як і дух — спершу дух, а через нього також і тіло — ставилися б до роботи з більшим захопленням та наполегливістю, якби він у глибинах своєї душі, про які сам нічого не знав, був здатним вірити в роботу, як у безперечну вартість та самодостатній принцип, і на цьому заспокоїтись. Так ми знову повертаємося до питання про його посередність або більш-ніж-посередність, на яке не бажаємо давати чітку відповідь. Адже ми не бачимо себе забов'язаними виголошувати панегірики на честь Ганса Касторпа й залишаємо місце для припущення, що просто в його житті робота трохи перешкоджала спокійній насолоді від сигар «Марія Манчіні».

У свій час Ганса Касторпа не призвали на військову службу. Його єство противилося тому й стримувало від такого кроку. Можливо також, що штабного лікаря, в якого були справи в будинку на Гарвестергудер-веґ, під час розмови з Тінаппелем переконали, що коли молодий Касторп візьме в руки зброю, це стане серйозною перепоною для його занять наукою за межами Гамбурга.

Гансова голова, яка працювала повільно й розкуто, тим більше, що він зберіг за собою заспокійливу звичку сніданку з портером, заповнювалась аналітичною геометрією, диференціальним обчисленням, механікою, вченням про проекції та графостатикою, він вираховував водотоннажність завантаженого й незавантаженого судна, стабільність, зміщення диферента та метацентр, хоча часом це стомлювало. Його креслення, всі оці шпангоути, ватерлінії, поздовжні розрізи були не зовсім такими добрими, як його мистецьке відтворення «Ганзи» у відкритому морі та скрізь, де треба було інтелектуальну наочність підсилити емоційністю, розтушовувати тіні чи то розмальовувати розрізи яскравими тонами, — там Ганс Касторп багатьох випереджав у спритності та вмінні.

Коли під час вакацій він повертався додому, дуже охайний та одягнений зі смаком, з маленькими рудими вусиками на молодому сонному обличчі патриція та — як то бачили люди, що були в курсі комунальних справ, а також родинних та службових взаємин, а таких більшість у місті-державі, що функціонувала за принципом самоуправління — рухався, безперечно, до престижного місця в житті, то співгромадяни доскіпливо позирали на нього, гадаючи, якої суспільної ролі той молодий Касторп колись доскочить. За ним стояли традиції, він мав давнє й достойне ім'я, тож, можливо, одного чудового дня з його особою доведеться рахуватись як з певним політичним фактором. Він сидітиме в міському парламенті чи то в комісії та прийматиме закони, на виборній посаді перейматиметься питаннями суверенітету або ж у відділі міського господарства, в постійній комісії з фінансових питань чи, може, в комісії будівництва його голос буде почутим та важитиме при голосуванні. Цікаво було б знати, до якої партії пристане той молодий Касторп. Зовнішність може бути оманливою, але, власне, він мав такий вигляд, якого не мали ті, на кого могли розраховувати демократи, а схожість на діда не можна було не помітити. Можливо, він наслідуватиме його, чинитиме перепони, стане консерватором? Це було цілком можливо — але можливим було й протилежне. Адже, зрештою, він був інженер, майбутній майстер кораблебудування, людина міжнародних зв'язків, людина техніки. Тож могло би бути й так, що Ганс Касторп пішов би до радикалів, рухався б напробій, як профанний руйнівник старих будівель та мальовничих ландшафтів, незакорінений, як єврей, та позбавлений пієтету, як американець, схильний до безцеремонного розриву з достойною спадщиною свідомого розвитку природних життєвих умов та повергнення держави до безрозсудливих експериментів — таке також було можливим. Чи буде в нього у крові та розсудливість шанованих міських мужів, яких при вході до ратуші вітав подвійний пост вартових і які були спроможні всьому дати раду, чи, може, він підтримуватиме міську парламентську опозицію? В його блакитних очах під рудуватими бровами не читалося жодної відповіді на такі запитання допитливих співгромадян, та й сам він, Ганс Касторп, цей чистий аркуш, звичайно, також не знав на таке відповідей.

Коли він вирушив у подорож, під час якої ми з ним перетнулися, йому минало двадцять третій. Тоді в нього за плечима було чотири семестри навчання у ґданській Політехніці та ще чотири — у високих школах Брауншвайґа й Карлсруе; нещодавно, без особливого блиску та оркестрового тушу з пристойними результатами він витримав перший випускний іспит й зробив подання до фірми «Тундер & Вільмс» на посаду інженера-стажера, аби пройти практику на верфі. В цій точці його шлях зазнав ось якого повороту.

До головного іспиту він мав тяжко й наполегливо працювати й, повернувшись додому, був ще блідіший, аніж то пасувало його типу. Доктор Гайдекінд, тільки-но його побачив, висловив своє незадоволення й приписав зміну повітря, тобто — радикальну зміну. Нордернай чи то Вік на Форі цього разу не допоможуть, сказав він, і якщо хтось хотів би чути його думку, то перед тим, як Ганс Касторп піде на верф, він має провести кілька тижнів у горах.

То дуже добре, мовив консул Тінаппель до свого племінника та прийомного сина, але по тому, влітку їхні шляхи розійшлись, адже його, консула, в гори не затягла б і четвірка коней. Йому це аж ніяк не пасувало, йому потрібен був нормальний атмосферний тиск, а то ще трапиться якась дурниця. Нехай у гори Ганс Касторп іде сам. До речі, може відвідати Йоахима Цімсена.

То була цілком природна пропозиція. Адже Йоахим Цімсен був хворий — не те, що Ганс Касторп, а таки серйозно хворий. То був таки добрий переляк для всіх. Йоахим завжди був схильним до катарів та лихоманки, і в один чудовий день дійшло вже до кривавого харкотиння, тож він мусив терміново відбути в Давос, у зв'язку з чим дуже побивався й шкодував, адже майже досяг своєї мети. За бажанням батьків, кілька семестрів він студіював юриспруденцію, та врешті не міг стримати свого потягу, записався до війська юнкером та й незабаром одержав місце. Й ось уже протягом п'яти місяців він сидів у міжнародному санаторії «Берґгоф» (головний лікар: надвірний радник доктор Беренс) та гинув з нудьги як він писав у листівках. Якщо вже Ганс Касторп, перед тим як піти до «Тундер & Вільмс», хотів зробити для себе ту дрібничку, то було логічним також поїхати туди само, аби скласти компанію для свого бідного брата — для обох то було найприємнішим варіантом.

Коли Ганс Касторп вирішив їхати, літо було вже в розпалі. Наступали останні дні червня.

Він їхав на три тижні.