Розділ другий

То був чудовий портрет пензля знаного митця, витриманий з великим смаком у стилі старих майстрів, що пасувало до даного сюжету й будило в глядача різноманітні іспанські, голландські, пізньосередньовічні асоціації. Малий Ганс Касторп часто його розглядав, звичайно сприймаючи не з мистецької, а з більш загальної, ба навіть глибокоемоційної перспективи, й хоча свого діда в такому вигляді хлопець бачив усього один-єдиний раз, під час святкового в'їзду до ратуші, та й то лише на якусь мить, він не міг утриматися, щоб не сприймати, як ми вже казали, отой портретний образ за справжній, тоді як щоденний дід грав роль, так би мовити, дідового заступника, що лише тимчасово й трохи незграбно виконував свою роль. Адже ті відхилення й химерності його щоденного образу ґрунтувалися на якомусь неповноцінному, певно, трохи невмілому підлаштовуванні, крізь яке все одно пробивалися залишки й натяки його справжньої подоби, котрі нічим не можна було затулити. Так, наприклад, високі стоячі комірці здавалися дуже старомодними, але було неможливо так оцінювати найбільш вражаючий елемент одягу — іспанське тарелеподібне жабо, поряд з яким оті комірці видавалися лише імітацією. Подібним чином можна було оцінити й циліндр із незвично загнутими крисами, якого дід надягав на вулицю і якому в істинному образі відповідав крислатий капелюх з портрета, та довгий, у зборку сурдут, істинним прообразом якого малий Ганс Касторп уявляв оторочену хутром мантію.

Та коли одного разу довелося з дідом попрощатися назавжди, в глибині душі Ганс Касторп усвідомлював, що саме тепер дід покоїться в усій повноті та довершеності. То було в залі, тій самій залі, де вони так часто сиділи один навпроти одного за обіднім столом; тепер посеред стола в окантованій сріблом труні, заставленій вінками, лежав Ганс Лоренц Касторп. Він боровсь із запаленням легень, боровся вперто й довго, водночас видавалося, що в теперішньому житті дід перебуває вдома лише завдяки певному пристосуванню, тепер він лежав, чи то переможцем, чи то переможеним, принаймні зі строгим, умиротвореним виразом, із сильно зміненими рисами та загостреним носом, лежав на своєму парадному ложі, по пояс укритий ковдрою, на ній зеленіла пальмова віть, голову підпирала шовкова подушка так, що його підборіддя особливо ефектно було заглиблене у розкішне жабо, між наполовину закритих мереживними манжетами пальців, незважаючи на роблено-природне розташування, годі було приховати холод та відсутність життя; між них було вставлено хрест зі слонової кости, на який, здавалося, він незворушно мружиться з-під опущених повік.

Ганс Касторп на початку хвороби діда часто заходив до нього, та наприкінці вже не бачив його зовсім. Онука всіляко вберігали від виду тієї боротьби, яка, щоправда, загострювалася переважно в нічні години, Ганс Касторп помічав її лише опосередковано, через напружену атмосферу в домі, почервонілі очі старого Фріца, постійні візити лікарів, та останній образ діда, що постав перед ним у залі, який можна було коротко означити таким чином: дід урочисто передолав тимчасове пристосування та нарешті безповоротно повернувся до свого істинного й належного образу — наслідок, гідний схвалення, хоч би як плакав та без упину хитав головою старий Фріц та хоч би як плакав і сам Ганс Касторп. Так само плакав він, дивлячись на свою раптово померлу матір та на незабаром померлого батька, що лежав незворушно й відчужено.

Адже це вже було втретє за такий короткий час, що смерть чинила свій вплив на дух та почуття — особливо на почуття — малого Ганса Касторпа, вигляд смерти був йому вже добре відомий, й так само, як і в перші два рази, проявив він себе достойно й упевнено, зовсім не слабохарактерно, хоча й з природною пригніченістю. Так було й тепер, і навіть ще більшою мірою. Не усвідомлюючи практичних наслідків цієї події для свого життя чи навіть ставлячись до цього з дитинною байдужістю, з тою довірою, що світ таким чи таким чином подбає про нього, перед труною виявляв певну також дитинну стриманість та діловиту увагу, що на третій раз завдяки почуттю та досвіду набували особливого, не за віком дорослого відтінку, не кажучи вже про сльози, спричинені потрясінням та плачем, що перекидався від інших, і були своєрідною протидією. За три-чотири місяці відтоді як помер його батько, він забув смерть; тепер йому знову все пригадалося, і тодішні враження нараз виринули зі всією своєю ні з чим не зрівняною, пронизливою силою.

Виокремлені й сформульовані в словах, вони набули б приблизно такого вигляду: смерть пов'язана з певною побожною, духовною та по-сумному гарною, тобто душевною стороною й водночас із зовсім іншою, прямо-таки протилежною, дуже тілесною, дуже матеріальною, яку не можна назвати ані гарною, ані духовною, ані побожною, ані просто лише сумною. Врочисто-духовний бік виражався у помпезному опорядженні небіжчика, в розкоші квітів та пальмового гілля, що, як відомо, символізує небесний спокій, а ще більше й чіткіше виражався він у хресті поміж мертвими пальцями «колишнього» діда, у благословляючому «Спасителі» Торвальдсена, що стояв у головах труни, та в канделябрах по обидва боки — все досить по-церковному. Точніший та справжній сенс усіх цих заходів можна було виразити думкою про те, що дід нарешті назавжди повернувся до свого справжнього образу. Окрім того, як зауважив малий Ганс Касторп, маса квітів, особливо розмаїття тубероз, мало ще одну мету, а саме, ту іншу сторону, оту ані гарну, ані власне сумну, а, скорше, майже непристойну, низьку тілесну сторону, приналежну до смерти, квіти мали скрасити, відсунути в забуття або не допускати до її усвідомлення.

Саме у зв'язку з цією обставиною мертвий дід видавався таким чужим, урешті не як дід, а воскова лялька людського зросту, яку смерть підсунула замість його особи і з якою відбувались усі ці благочинні та почесні дії. Той, хто там лежав, чи, краще, те, що там лежало, було, власне, не дідом, а лише оболонкою, яка, за висловом Ганса Касторпа, була не з воску, а зі свого власного матеріалу, лише з матеріалу: саме це було тим непристойним і вже майже не сумним — сумним настільки, наскільки такими можуть бути речі, що мають відношення до тіла і лише до нього. Маленький Ганс Касторп дивився на восково-жовтий, гладенький та твердий, мов сир, матеріал, з якого складалася ця людського зросту лялька смерти, обличчя та руки колишнього діда. На нерухоме чоло саме сіла муха й почала туди-сюди рухати своїм хобітком. Старий Фріц обережно зігнав її, при цьому намагаючись не торкнутися чола й статечно насупивши обличчя, так, ніби він і знати не хотів про те, що він там робить — той вираз благопристойности, очевидно, був пов'язаний з тим, що дід був лише тілом і не більше; відлетівши вбік, муха знову сіла, цього разу на дідові пальці, поряд з хрестом зі слонової кости. Поки це відбувалось, Гансові Касторпу здалося ще чіткіше, ніж дотепер, ніби він відчуває вже знані, ледь помітні, але дуже своєрідні випари, що на його сором нагадували одного шкільного товариша з нав'язливим неприємним віддихом, якого всі уникали, ці випари перебивали запах тубероз, попри всю їхню пишність.

Ганс Касторп неодноразово стояв біля тіла: вперше — сам зі старим Фріцом, удруге — разом з двоюрідним дідом, виноторгівцем Тінаппелем та з обома дядьками, Джеймсом і Петером, а потім і втретє, коли група по-недільному одягнених портових робітників завмерла на мить перед відкритою труною, щоб попрощатися з главою фірми «Касторп та Син». Потім був похорон, зала виповнилася людьми, і пастор Буґенгаґен з церкви Святого Михаїла, той самий, що хрестив Ганса Касторпа, зодягнений у пишне жабо, проголосив заупокійне казання й потому сів у перший екіпаж, за яким тягся довгий-предовгий хвіст процесії, та по-дружньому бесідував з Гансом Касторпом. Так проминув і цей відтинок життя, й Ганс Касторп незабаром після того переїхав до іншого дому й опинився в новому оточенні — вже вдруге за своє таке коротке життя.

У Тінаппеля.

А також про моральне самопочуття Ганса Касторпа

Та зміни були йому не на шкоду: він опинився в домі консула Тінаппеля, призначеного Гансовим опікуном, і там його ні в чому не обділяли: ані власну особу, ані стосовно підтримки його подальших інтересів, про які йому ще нічого не було відомо. Адже консул Тінаппель, материн дядько, був розпорядником спадщини Касторпів, він провів продаж нерухомости, взяв у свої руки ліквідацію фірми «Касторп та Син, Імпорт-Експорт», із того всього він одержав ще близько чотирьохсот тисяч марок до спадку Ганса Касторпа, які консул Тінаппель уклав у надійні папери, що відповідали законові про опіку, при цьому, не вступаючи в конфлікт зі своїми родинними почуттями, на початку кожного кварталу брав на свої витрати два проценти комісійних з процентів усієї суми.

Будинок Тінаппелів стояв у глибині саду по вулиці Гарвестегудер-веґ і виходив вікнами на газон, на якому не терпіли ані бур'янинки, далі розлігся громадський розарій, а ще далі була річка. Щоранку, добряче поснідавши, консул ішов пішки до свого бюро в Старому місті, щоб хоч трохи розійтися, адже часом він страждав на застій крови в голові; таким самим чином він повертавсь о п'ятій вечора додому, після чого у Тінаппелів відбувався обід за всіма правилами. Консул був огрядною людиною, носив одяг з найкращих англійських тканин, мав блякло-голубі пукасті очі, що ховалися за золоченими окулярами, масивний ніс, сиву моряцьку борідку та сяючий діамант на товстому мізинці лівої руки. Дружина вже давно померла. В нього було двоє синів, Петер та Джеймс, один з яких служив на флоті та рідко бував удома, а другий займався з батьком виноторгівлею й мав успадкувати фірму. Домашнє господарство вже багато років вела донька одного ювеліра з Альтона, вся в накрохмалених білих рюшах та з циліндричними зап'ястками. Вона стежила, щоб на сніданок та вечерю завжди було достатньо холодних закусок, крабів та лососю, вугрів, гусячої грудки та томатного кетчупу до ростбіфу, пильнувала за прислугою на час, коли особистий слуга консула був у пана, окрім того, наскільки могла, заміняла малому Гансові Касторпу матір.

Ганс Касторп зростав у недоброму кліматі, на вітрах, серед туманів, зростав, так би мовити, у жовтому гумовому дощовику, але загалом почував себе досить бадьоро. Дещо недокрівним був він з самого початку, про це казав і доктор Гайдекінд і рекомендував йому на щоденний третій сніданок після школи добру склянку портеру — як відомо, калорійний напій, якому доктор Гайдекінд приписував кровотворні властивості та який, принаймні, помітним чином тамував певні схильності Ганса Касторпа — те, що консул називав «кунянням», коли хлопець з відвислою щелепою замріяно дивився в порожнечу, не маючи при цьому жодних сформованих думок, тож напій давав йому живильний поштовх, виводячи з такого стану. А втім, Ганс Касторп був здоровим і цілком нормальним, був пристойним тенісистом та веслярем, хоча замість веслування літніми вечорами він охочіше сидів на терасі уленгорстівського причалу під музику та за добрими напоями й споглядав освітлені човни, поміж якими ряхтливою водою пропливали лебеді; коли ж він говорив, його слова звучали розважливо, зрозуміло, дещо поверхово та однотонно, з притиском північнонімецької говірки, та навіть досить було поглянути на нього, звернути увагу на його світлочубо-коректний вигляд, його акуратно пострижене волосся, позначене старовинною зачіскою, вигляд, у якому вспадкована й підсвідома зарозумілість виражалася в образі певної сухуватої сонливости, тож ніхто не мав би тут сумніву, що цей Ганс Касторп є непідробним і правдивим витвором тутешнього ґрунту й сидить на належному місці, — сам він, якби хотів себе перевірити з цього приводу, не сумнівався б ані на мить.

Атмосфера великого портового міста, ця волога атмосфера світового крамарства та статку — саме таким було те повітря, яким дихав його рід, Ганс Касторп удихав його з глибоким розумінням, сприймав як належне, ще й з великою приємністю. Вдихаючи випари води, вугілля й мазуту, різкі запахи нагромаджених колоніальних товарів, він бачив на портовій набережній велетенські парові крани, що нагадували спокій, розум та неймовірну силу слонів, переносячи тоннами мішки, паки, ящики, бочки й сулії з черев завмерлих у спокої кораблів і вантажачи все це до залізничних вагонів та припортових складів. Він бачив комерсантів у жовтих гумових плащах, таких, як і в нього самого, що під полудень струмували до біржі, де, власне, наскільки він знав, у першу чергу йшлося про те, щоб якомога швидше знайти привід терміново розіслати запрошення до великої званої вечері, аби таким чином відстрочити кредит. Він бачив (пізніше це виявиться його сферою особливої зацікавлености) метушню на верфях, бачив поставлені там у доки мамонтоподібні тіла пароплавів, що плавали до Африки та Азії, високі як башти, з оголеними кілем та гвинтом на товстелезних, мов колоди, підпірках у всій своїй велетенській безпорадності на суходолі, вкриті карликовою армією робітників, які драять, гамселять і покривають фарбою, бачив як височать над дахами елінгів огорнуті димчастим туманом кістяки шпангоутів, з яких поставали кораблі, інженери з кресленнями та таблицями Ленца в руках давали вказівки робітникам, — то все були сцени, знайомі для Ганса Касторпа з юности, вони будили в ньому відчуття затишно-домашньої належности, відчуття, які досягали свого піку особливо за тих обставин, коли він недільними ранками снідав з Джеймсом Тінаппелем або зі своїм двоюрідним братом Цімсеном — Йоахимом Цімсеном, снідав у Альстерському павільйоні теплими кружальцями копченого м'яса, запиваючи склянкою старого портвейну, після чого, відкинувшись на спинку стільця, зосереджено затягався сигарою. Адже якраз тоді він був самим собою, людиною, для якої життя приносить задоволення, і, незважаючи на свою тендітну, недокрівну зовнішність, ніжно й міцно, як немовля в розкошах материнської груді, полюбляв прості насолоди життя.

Комфортно й не без гідности, ніс він на своїх плечах високу цивілізацію, яку пануюча еліта міської демократії, що жила з комерції, передавала в спадок своїм дітям. Він купався в цій атмосфері як немовля й одягавсь лише від такого кравця, який заручився довірою молодих людей його кола. Невеликим, старанно дібраним запасом білизни, схованим у його шафі англійського пошибу, найкращим чином опікувалася Шаллайн; ще коли Ганс Касторп студіював поза Гамбургом, він регулярно посилав свій одяг додому для чищення й приведення до ладу (оскільки, на його думку, окрім Гамбурга в усій країні не розуміються на прасуванні), а шерхке місце на манжеті однієї з його улюблених кольорових сорочок могло б викликати в нього гостре почуття дискомфорту. Його руки, хоча й не надто аристократичні формою, мали доглянуту, свіжу шкіру, прикрашені на одному пальці платиновим колечком-ланцюжком, а на іншому — успадкованим від діда перетнем з печаткою, його зуби, які були дещо крихкими й уже зазнали численних пошкоджень, були підправлені золотом.

Коли він стояв чи йшов, то ледь нахилявся вперед, що надавало йому не надто стрункого вигляду; проте його постава за столом була бездоганною. Він чемно повертався тулубом до сусіда, з яким вів бесіду (дохідливо та з легким діалектним забарвленням), його лікті злегка торкалися стола, коли він розробляв свій шматок птиці або ж спритно діставав рожеве м'ясо з омарової клешні спеціально для цього призначеним столовим прибором. Його першою потребою по закінченні трапези була мисочка з ароматизованою водою для споліскування пальців, другою — російська сигарета, що не пройшла через митницю і яку він дістав «з-під поли» шляхом невеличкої безпечної махінації. Вона передувала сигарі, особливо смаковитій бременській марці «Марія Манчіні», про яку ще буде мова, а пряний смак якої так заспокійливо поєднувався зі смаком кави. Ганс Касторп убезпечив свої тютюнові запаси від шкідливих упливів парового опалення, перенісши їх на зберігання в підвал, куди щоранку спускався, аби заповнити свій портсигар денним запасом. Масло він уживав лише пересилюючи себе, йому подавали його одним шматком, а не так, як раніше, у формі дрібних кульок.

Кожному видно, що ми намагаємося згадати про все, що могло бути на його користь, а наші судження про нього не є надто різкими. Ми робимо його ані кращим, ані гіршим, ніж він був. Ганс Касторп не був ані генієм, ані телепнем, і якщо для його характеристики ми не вживаємо слово «посередній», то це лише з причин, які не мають нічого спільного з його розумовими здібностями й ще менше — з його скромною особою, а саме через повагу до його долі, якій ми схильні приписувати певне надособове значення. Його розумові здібності цілком відповідали вимогам реальної гімназії, і при цьому він не перенапружувався, загалом жодні обставини, жодні завдання, що його чекали, не могли змусити його до надмірних зусиль: не так через те, що він боявся собі нашкодити, як через те, що він не бачив жодних причин для такої перенапруги, точніше — жодної нагальної причини; й, можливо, саме тому нам не хочеться називати його «посереднім», оскільки він певним чином допускав брак подібних причин.

Людина живе не лише своїм приватним життям індивіда, а, свідомо чи несвідомо, також і життям своєї епохи, сучасности, і навіть якщо вона розглядає основи свого існування як безпосередньо дані й самоочевидні, а від бажання поглянути на них критично, віддалена настільки, наскільки насправді був віддаленим наш Ганс Касторп — все одно, цілком можливо, що Ганс Касторп таки відчував неясний вплив на його моральний стан деяких недоліків суспільства. Окрема людина бачить перед собою певні особисті цілі, причини, надії, сподівання, з яких одержує імпульс до великого напруження сил та до дії; коли безособове навколо нього, сам час, незважаючи на всю життєву активність, у принципі позбавляє надій та сподівань, коли час потайки зображує перед людиною її життя як безнадійне, безперспективне й безпорадне, й коли на свідомо чи несвідомо сформульоване запитання щодо останнього, надособистісного, безперечного сенсу всього напруження сил та діяльности відповіддю є глухе мовчання, тоді, саме коли йдеться про людей порядних, майже неможливо уникнути очевидного паралізуючого впливу такого відчуття; на шляху через душевно-моральне воно може передатися так само й на фізичну та органічну сферу індивіда. Прояв особливо визначної здатности, що виходить за рамки однозначно даного, й полягає в ігноруванні браку задовільної відповіді часу на запитання «Заради чого?», можливий або завдяки моральній окремішності й безпосередності, що трапляється рідко й має героїчну природу, або ж завдяки дуже міцній життєвій силі. У випадку з Гансом Касторпом не було ні першого, ані другого, тож він справді таки був посереднім, хоча і в дуже благородному сенсі.

Ми говорили тут про внутрішню поведінку молодого хлопця не лише в його шкільний час, але й у наступні роки, коли він уже обрав свій фах у житті. Що ж до його успішности в школі, то часом йому доводилося залишатись на другий рік. Та загалом йому сприяло походження, міські манери й, зрештою, мила, хоча й позбавлена пристрасти, схильність до математики, коли ж він одержав проміжний атестат, то вирішив таки закінчити школу — правду кажучи, насамперед через те, що таким чином продовжувався звичний, тимчасовий та невизначений стан і вигравався час для роздумів про те, ким би він, Ганс Касторп, найліпше хотів би стати, адже він довго не міг визначитися, навіть у випускному класі ще того не знав, і коли нарешті прийняв рішення (те, що саме він прийняв рішення, звучить майже перебільшенням), то відчував, що так само міг би обрати й щось інше.

Але то була правда: від заняття кораблями мав завжди велике задоволення. Ще хлопчиком він мережив олівцем сторінки свого блокнота малюнками різних рибальських шхун, човнів з овочами та п'ятищоглових вітрильників, а коли в п'ятнадцять років йому дозволили дивитися з найкращого місця, як з верфі «Блом & Фос» спускали на воду новий двогвинтовий поштовий пароплав «Ганза», він намалював акварельними фарбами дуже вдалу й точну, до найменших деталей, картину стрункого пароплава, яку консул Тінаппель повісив у власному кабінеті, на картині так любовно і вміло було відтворено прозору зелень розбурханого моря, що хтось навіть сказав консулові Тінаппелю, що це талант і з нього може вийти добрий мариніст — це зауваження консул спокійно переказав своєму прийомному синові, на що той лише благодушно засміявся й таким екзотичним та жебрацьким ідеям не подарував і миті уваги.

— Багато грошей ти не матимеш, — часом казав йому дядько Тінаппель. — Мої гроші в основному перейдуть до Джеймса та Петера, тобто Джеймс перебере на себе справи, а Петер одержуватиме ренту. Те, що належить тобі, вкладено дуже надійно й дасть тобі гарантований прибуток. Але сьогодні життя з процентів не дає багато втіхи, або ж треба мати принаймні в п'ять разів більше, ніж у тебе, і якщо ти маєш якісь плани тут у місті й хочеш жити так, як ти звик, тоді тобі потрібно мати добрий додатковий заробок, затям собі, синку.