Розділ «ЧАСТИНА ПЕРША НА МОРІ»

Він ждав, щоб гармата прокотилась повз нього.

Канонір знав свою гармату, і йому здавалося, що й вона повинна його знати. Він уже давно жив поруч з нею. Скільки разів засовував він руку їй у пащу! Це було свійське страховище. Канонір став говорити до неї, наче до собаки.

— Іди сюди, — кликав він. Можливо, він її навіть любив.

Він, здавалося, хотів, щоб вона підбігла до нього.

Але підбігти до нього — значило наскочити на нього. Тоді він пропав. Як зробити, щоб вона його не роздавила? В цьому була вся складність. Всі дивилися, охоплені жахом.

Усім перехопило подих, крім, може, старого, похмурого секунданта жахливого двобою.

Його самого могла роздушити гармата. Але він не рухався.

А під ними сліпа стихія керувала боєм.

В той момент, коли канонір, зважившись на боротьбу сам на сам, кинув виклик гарматі, качка, з волі морської стихії, на мить припинилась, і каронада на момент завмерла, немов здивована.

«Іди ж!» казав їй чоловік. І гармата, здавалось, прислухалась.

Раптом вона кинулась на нього. Чоловік відскочив і ухилився від удару.

Боротьба почалася. Боротьба нечувана. Слабка істота змагалася з невразливим. Приборкувач з плоті й крові пішов на чавунного звіра. На одному боці була сила, на другому — душа.

Все це діялося в півтемряві. Це було немов невиразне надприродне видіння.

Душа. Дивна річ, — здавалося, що й гармата теж має душу. Але душу, сповнену ненависті й люті. Це сліпе чавунне страховище, здавалося, має очі. Воно наче підстерігало чоловіка. Можна було додумати, що в нього є якісь підступні заміри. Каронада теж вибирала слушний момент. Це була якась гігантська залізна комаха, яка ніби мала демонічну волю. Іноді ця велетенська сарана стукалася об низьку стелю батареї, потім падала на всі свої чотири колеса, немов тигр на чотири лапи, і знову кидалась на чоловіка. А він, меткий, спритний, гнучкий, звивався, як вуж, ухиляючись від цих блискавичних рухів. Він уникав зустрічей, але удари, від яких він ухилявся, падали на корабель і руйнували його далі.

Уривок ланцюга залишився біля каронади. Невідомо, як ланцюг намотався на гвинт казенної частини. Один кінець ланцюга був прикріплений до лафета. Другий, вільний, шалено метлявся круг гармати, роблячи ще небезпечнішими її стрибки. Гвинт держав ланцюг як у стисненому кулаці, і цей ланцюг посилював удари тарана ударами бича, утворював круг гармати жахливий вир; залізний нагай у бронзовій руці. Цей ланцюг робив боротьбу ще важчою.

Проте чоловік уперто змагався. Він сам часом нападав на гармату; скрадався попід обшивкою з брусом і петлею в руках; і гармата, здавалось, розуміла і, вгадуючи пастку, тікала. Чоловік, грізний, переслідував її.

Так не могло тривати довго. Гармата немов сказала собі раптом: «Годі! Треба кінчати!» і спинилась. Почувалося, що наближається кінець. Гармата немовби вагалась і раптом зважилась на жорстокий вчинок, — для всіх вона була як жива істота. Зненацька вона ринулась на каноніра. Канонір відскочив убік, дав їй пробігти і крикнув їй, сміючись: «Ану, ще раз!» Гармата, як скажена, підбила ще одну каронаду з лівого боку, потім, немов пущена невидимою пращею, кинулась до правого борту, на чоловіка, який ухилився знову. Ще три каронади звалилися від ударів гармати. Потім, неначе осліпнувши і не тямлячи більше, що робить, вона повернулась і покотилась уперед, збила форштевень і мало не зробила пробоїну в носовій стіні. Чоловік відскочив до трапа і став за кілька кроків від старого. Він держав напоготові свій брус. Гармата немов помітила це і, навіть не повернувшись, покотила назад на каноніра з блискавичною швидкістю, наче удар сокири. Притиснутому до обшивки чоловіку, здавалося, нема порятунку. Всі мимоволі скрикнули.

Але старий пасажир, що досі стояв нерухомо, кинувся вперед швидше за страшних супротивників. Він схопив паку фальшивих асигнацій і, рискуючи бути розчавленим, кинув її прямо під колеса гармати. Такий рішучий і небезпечний рух не могла б зробити спритніше й точніше навіть людина, обізнана з усіма вправами, описаними в книзі Дюрозеля про те, як поводитися з морськими гарматами.

Кинута під колеса пака подіяла як перепона. Іноді камінчик затримує брилу, гілка дерева відвертає лавину. Каронада немов спіткнулась. Канонір і собі, скориставшись грізною нагодою, встромив залізний брус між спиці одного з задніх коліс. Гармата спинилась.

Вона нахилилась. Чоловік одним рухом бруса підважив її. Тяжка маса з гуркотом перекинулась, а чоловік накинувся на неї, обливаючись потом, і зашморгнув петлю на шиї поваленого бронзового страховища.