Граф Буабертло зробив знак. Два матроси спустилися на нижню палубу і повернулися звідти з гамаком, який мав стати саваном. За ними йшов корабельний священик, що від часу відплиття молився в офіцерській каюті. Сержант виділив з солдатів, які стояли в строю, дванадцять чоловік і поставив їх у дві шеренги по шість. Канонір, не кажучи й слова, став між ними. Священик з розп’яттям у руці підійшов і став біля нього.
— Марш! — скомандував сержант.
Вони повільним кроком рушили на ніс корабля. Два матроси несли слідом за ними саван.
Мертва тиша запала на корветі. Лише вдалині ревів ураган.
Через кілька хвилин у темряві пролунав залп, блиснув вогонь, потім усе стихло і почувся сплеск від падіння в море тіла.
Старий пасажир усе ще замислено стояв, спираючись спиною на грот-щоглу і схрестивши на грудях руки.
Буабертло, вказуючи на нього пальцем лівої руки, тихо мовив Ла В’євілеві:
— Вандея має голову.
VII. ХТО НАПНУВ ПАРУС, ТОЙ КИНУВ ЖЕРЕБ
Але яка доля чекала корвет?
Хмари, які ділу ніч нависали над хвилями, тепер спустились так низько, що зовсім закрили обрій, і все море було наче вкрите покривалом. Куди не кинеш оком — скрізь туман. Таке становище було загрозливе навіть для неушкодженого корабля.
До того ж, море хвилювалося дедалі дужче.
На корветі не гаяли марно часу. Зменшили вагу корабля, викинувши в море все, що тільки можна було прибрати після вчиненого каронадою погрому — підбиті гармати, поламані лафети, відколоті куски внутрішньої обшивки, уламки дерева й заліза. Відкрили гарматні порти і спустили по дошках у море трупи й останки людей, загорнуті в брезенти.
Море ставало дедалі грізнішим. Не те, щоб якось особливо лютувала буря. Навіть, навпаки, здавалося, що ураган, який бушував десь за обрієм, починав стихати, віддаляючись на північ. Але вали все ще були високими, і де було ознакою нерівного дна. Поранений корвет міг загинути від великої хвилі.
Гакуаль у задумі стояв коло руля.
Робити вигляд, що все гаразд, коли справи йдуть погано, — такий звичай капітанів.
Ла В’євіль, який мав таку вдачу, що завжди був веселим під час небезпеки, підійшов до Гакуаля.
— Ну, лоцмане, — сказав він, — шторм осікся. Хотілося йому чхнути, та не вдалося. Тепер ми вискочимо. Буде вітер, та й усе.
Гакуаль серйозно відповів:
— Коли дме вітер, здіймається хвиля.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Дев'яносто третій рік» автора Віктор-Марі Гюго на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „ЧАСТИНА ПЕРША НА МОРІ“ на сторінці 26. Приємного читання.