Розділ «ЧАСТИНА ПЕРША НА МОРІ»

Сказав без посмішки і без суму, — як справжній моряк. Проте у відповіді чулись тривожні ноти. Корабель, що протікає, під велику хвилю може легко затонути. Гакуаль ніби підкреслив свої слова, злегка наморщивши брови. Можливо, що Ла В’євіль, після катастрофи з гарматою і каноніром, трохи поспішив з своїм майже легковажним жартом. Є речі, які приносять у чистому морі нещастя. Море — таємниця. Ніколи не можна знати, яке воно. З ним завжди треба бути насторожі.

Ла В’євіль відчув, що треба бути серйозним.

— Де ми, лоцмане? — спитав він.

Штурман відповів:

— Ми в руці божій.

Лоцман — хазяїн. Треба не заважати йому в роботі, і часто доводиться дозволяти йому говорити, що він хоче.

А втім, такі люди говорять мало. Ла В’євіль відійшов.

Ла В’євіль запитав лоцмана, а відповів йому обрій.

Густий туман, що стелився над хвилями, розірвався, ї в передранкових сутінках стало видно, як бурхливо вирує темне море.

Небо здавалося покрівлею з хмар, але хмари вже не торкалися моря. На сході з’явилася біла смуга світанку, а на заході блідла друга біла смуга — заходив місяць. Ці дві білі смуги слалися на обрії одна проти одної між темним морем і хмарним небом.

І на фоні цих світлих смуг вирисовувалися чорні силуети, прямі й нерухомі.

На заході, на освітленому місяцем небі, вимальовувались три високі скелі, що височіли, як кельтські дольмени.

На сході, на блідому ранковому обрії, можна було розрізнити вісім парусних кораблів, вишикуваних у грізному порядку.

Три скелі були вершиною рифу, вісім парусів — ескадрою.

Позаду — підводна скеля Менк’є, що мала недобру славу в моряків, спереду — французькі крейсери. На заході — морська пучина, на сході — смертний бій. Корвет мав вибирати між аварією і боєм.

Хіба можна було повертати до рифу, маючи пробитий корпус, попсовану снасть, розхитані щогли? І хіба можна було йти в бій, маючи двадцять ушкоджених гармат з тридцяти і втративши найкращих канонірів?

Тільки починало розвиднятися, ніч іще не скінчилася. Темрява могла ще тривати досить довго, бо хмари, високі, густі й глибокі, нависали над корветам, як міцне склепіння.

Вітер, що розвіяв густий туман унизу, гнав корабель прямо на Менк’є.

Розхитаний і розладнаний корвет майже не слухався руля, він уже не плив, а ніби котився, гнаний хвилями, віддаючись їх волі.

Менк’є — зловісний риф — у ті часи був іще страшніший, ніж тепер. Багато з башт цієї цитаделі, на щастя, вже зрізано безнастанними наскоками моря. Обриси скель змінюються. Хвилі пиляють їх, ніби ножі. У ті часи натрапити на Менк’є означала загинути.