Розділ «ЧАСТИНА ПЕРША НА МОРІ»

Хвиля на морі була якраз така, що катастрофа посилювалась. Якби почався шторм, то це могло бути на краще, — він перевернув би гармату колесами догори і тоді її можна було б легко приборкати.

Тимчасом руйнування ставало все більшим. Вже були тріщини і навіть надломи в щоглах, що, впираючись у кіль, проходять крізь усі палуби, ніби товсті круглі колони. Під конвульсивними ударами гармати фок-щогла розкололася, навіть грот-щогла була ушкоджена. Батарея вся розладналася. Десять гармат з тридцяти вже були непридатні до бою. Пробоїна в обшивці більшала, і корвет починав протікати.

Старий пасажир, що спустився на середню палубу і стояв на нижньому східці трапа, здавався кам’яною статуєю. Суворим поглядом спостерігав він те, що діялось. Він навіть не ворушився. Здавалося неможливим зробити бодай один крок у приміщенні батареї.

Кожен поворот каронади, яка вирвалася на волю, наближав загибель корабля. Ще кілька хвилин, і неминуче мала статись аварія.

Треба було або загинути, або відвернути катастрофу, на щось зважитись. Але на що?

Яким страшним ворогом була каронада!

Треба було спинити цю навіжену металеву громаду.

Треба було спіймати цю блискавку.

Треба було знешкодити цей шквал.

Буабертло спитав Ла В’євіля:

— Вірите ви в бога?

— Так. Ні. Іноді.

— Під час бурі?

— Так. І в такі хвилини, як ця..

— Справді, тільки бог може врятувати нас, — сказав Буабертло.

Всі інші мовчки дивились, як каронада чинить свою жахливу справу.

Зовні хвилі, б’ючись об борти корабля, вторили своїми ударами ударам гармати. Здавалося, два молоти кують поперемінно.

Раптом на цій своєрідній неприступній арені, де стрибала на волі гармата, з’явився чоловік із залізним брусом у руках. Це був винуватець катастрофи, старший канонір, через недбалість якого сталося це лихо. Вчинивши зло, він вирішив його виправити. Схопивши в одну руку ганшпуг, у другу — бейфут з петлею, він стрибнув крізь люк на середню палубу.

І от почалося жахливе — справді титанічне видовище, боротьба гармати з каноніром, змагання матерії і розуму, поєдинок речі з людиною.

Чоловік став у кутку і, тримаючи напоготові брус та петлю, прихилився спиною до тімберса і, розставивши свої міцні, ніби сталеві, ноги, блідий, як смерть, трагічно спокійний, чекав, ніби врісши в підлогу.