Розділ «ЧАСТИНА ПЕРША НА МОРІ»

— Авжеж! І дзьоб, і пазури.

— Побачимо.

— Так, — озвався Ла В’євіль, — час уже мати вождя. Я згоден з думкою Тентеньяка: «Вождя й пороху!» Слухайте, капітане, я знаю майже всіх вождів, — як придатних до цієї ролі, так і не придатних. І вчорашніх, і сьогоднішніх, і завтрашніх. Жоден з них не має справді воєнного хисту, який нам потрібен. Цій клятій Вандеї потрібен такий генерал, що водночас був би й прокурором. Тут треба напосідати на ворога, змагатись з ним за кожен млин, кущ, рів, камінь, дошкуляти йому на кожному кроці, користуватися з усього, всього пильнувати, бити нещадно, наганяти страху, не виявляючи ні втоми, ні жалю. Тепер у цій мужицькій армії є герої, та нема вождів. Д’Ельбе — нуль, Лескюр — хворий, Боншан — надто м’який; він добрий, отже дурний; Ла Рошжаклен — чудовий, як молодший офіцер; Сільз — офіцер для відкритої кампанії і не годиться для маневрової війни; Катліно — простодушний биндюжник; Стоффле — хитрий лісник; Берар — нездара, Буленвільє — кумедний, Шаретт — страшний. Я вже не кажу про перукаря Гастона. Та чорт забери! Заради ж чого ми нападаємо на революцію і яка різниця між республіканцями й нами, коли в нас перукарі командують дворянами?

— Ота чортова революція заразила і нас.

— Короста охопила всю Францію.

— Короста третього стану, — додав Буабертло. — Тільки Англія може нас від неї вилікувати.

— І вона нас, безперечно, вилікує, капітане.

— А поки що огидно.

— Звичайно, коли всюди мужва. Монархія, яка має головнокомандуючим Стоффле, колишнього лісника пана де-Молевріє, може не заздрити республіці, де міністром Паш[13], син швейцара герцога де-Кастрі. Хто стоїть один проти одного у Вандейській війні? З одного боку — пивовар Сантерр, з другого — цирульник Гастон.

— А от я, любий мій Ла В’євіль, до певної міри поважаю цього Гастона. Він зовсім непогано поводився, коли командував при Гемене. Любенько розстріляв три сотні синіх, змусивши їх самих викопати собі могилу.

— Непогано. Але й я упорався б із цим не гірше за нього.

— Певна річ! Та й я теж.

— Великі воєнні діяння, — сказав Ла В’євіль, — вимагають благородства від тих, хто їх чинить. Це є справа рицарів, а не перукарів.

— Є, проте, в цьому третьому стані, — відказав Буабертло, — люди, гідні поваги. Візьміть, наприклад, хоч годинникаря Жолі. Він був сержантом у Фландрському полку, а тепер став ватажком вандейців, командує загоном на узбережжі. У нього син — республіканець; отож батько служить у білих, а син — у синіх. Сутичка. Бій. І от батько бере сина в полон і стріляє в нього.

— Це добре, — сказав Ла В’євіль.

— Роялістський Брут, — додав Буабертло.

— І все ж нестерпно бути під командою різних Кокро, Жан-Жанів, якихось Муленів, Фокарів, Бужю, Шуплів!

— Любий мій шевальє, у другому таборі так само є чого бути незадоволеним. Нам набридли буржуа, а їм набридли дворяни. Думаєте, санкюлотам[14] подобається, що ними командують граф де-Канкло, віконт де-Міранда, віконт де-Богарне, граф де-Валанс, маркіз де-Кюстін і герцог де-Бірон!

— От каша!

— І ще герцог де-Шартр!