Глина під ногами. Мощена бруківкою дорога.
Могутня тінь вивищується наді мною, голова в чорному гостроносому ковпаку: Даліборка — Голодна Вежа, там колись скніли в’язні, тоді як у долині, в Оленячому Урочищі, влаштовували лови королі.
Тісний провулок з амбразурами, звивистий прохід, такий вузький, що плечима черкаєш стіни… і ось я вже перед рядком будиночків, заввишки з мене.
Достатньо руку простягнути, щоб торкнутися даху.
Я потрапив до провулку золотарів, де в Середньовіччя алхіміки добували філософський камінь і отруювали місячне світло.
Звідси виводила тільки одна дорога — та, якою я прийшов.
Але я вже не міг віднайти діри в стіні, через яку сюди потрапив — усюди натикався на огорожу.
Нема ради, мушу когось розбудити, щоб розпитати дорогу… Дивно, що провулок упирається в один-єдиний будинок, більший за інші й начеб обжитий. Я не міг пригадати, щоб бачив його тут раніше… Мабуть, побілений білим тиньком, що так світиться у тумані?
Я заходжу в ворота, простую вузькою смужкою саду, притуляюся обличчям до шибки — усюди темно. Стукаю у вікно. Усередині з дверей покою з’являється старезний дід з запаленою свічкою, старечим, нетвердим кроком човгає до середини кімнати, зупиняється, поволі повертає голову вбік припалих пилюкою реторт і колб під стіною, замислено оглядає велетенське павутиння у кутках, потім переводить застиглий погляд на мене.
Тінь від вилиць падає на очниці — здається, ніби вони порожні, як у мумії.
Він мене, певно, не бачить.
Я стукаю у шибку.
Не чує. Безгучно, мов сомнамбула, виходить з кімнати.
Я надарма чекаю.
Гримаю у двері — ніхто не відчиняє…
Мені не зостається нічого іншого, як самому шукати доти, доки не знайду виходу…
Найліпше, мабуть, податися між люди, — міркував я. — До друзів — Цвака, Прокопа, Фрізландера. Сидять, видно, як завжди, у Старому Заїзді. Щоб хоч на кілька годин заглушити пекучу тугу за поцілунками Ангеліни, я швидко рушаю туди…
Троє друзяк-нерозлийвода сиділи за старим, поточеним червами столом, усі троє смалили білі глиняні люльки з тонкими чубуками.
Корчма повнилася тютюновим димом. Ледве можна було розрізнити їхні обличчя, настільки темно-брунатні стіни поглинали нужденне світло старомодної люстри під стелею.
У кутку — суха, мов веретено, скупа на слова, марна кельнерка з вічною, недоплетеною шкарпеткою в руках, мерхлим поглядом та жовтим качиним носом!
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Елізабет Мак-Нілл » автора Майрінк Ґустав на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Ґустав Майрінк Ґолем“ на сторінці 84. Приємного читання.