Розділ «Ґустав Майрінк Ґолем»

Життя навколо вирувало, я ж, напівоглушений, сприймав лише відблиски того світу, що пролітав повз нас: сліпучі діаманти в сережках і ланцюжки на муфтах, блискучі циліндри, білі дамські рукавички, пудель з рожевою кокардою на шиї, який з гавкотом гнався за колесами; спінені коні в срібній збруї, що летіли нам назустріч; вітрина крамниці з низками перлів та ювелірних коштовностей, шовкові сукні на тонких дівочих станах…

Пронизливий вітер, що сік обличчя, лише посилював запаморочення від близькості гарячого тіла Ангеліни.

Жандарми на перехрестях шанобливо відскакували набік перед нашим екіпажем.

Потім ми поволі їхали набережною, усіяною каретами й бричками, повз зруйнований кам’яний міст, повз юрбу роззяв, що витріщалися на нього.

Я туди й не дивився майже: найменше слово Ангеліни, її вії, гра її уст були для мене набагато важливішими, аніж кам’яні брили, що підставляли свої плечі згромадженню крижин.

Паркові алеї. Потім — утоптана, податлива земля. Потім — шерех торішнього опалого листя під кінськими копитами, вільгість повітря, велетенські голі дерева, густо обсаджені воронячими гніздами, пожухла трава на моріжках з білими острівцями підталого снігу — усе пропливало повз мене, наче вві сні.

Лише кількома словами, зроненими майже байдуже, згадала Ангеліна доктора Савіолі.

— Тепер, коли загроза минула, — мовила вона з чарівливою, дитячою невимушеністю, — і я знаю, що він одужує, уся ця історія, що зі мною трапилася, видається мені такою нестерпно нудною… Я хочу знову радіти, заплющити очі й поринути в яскраве шумовиння життя. Гадаю, усі жінки такі. Лише в цьому не зізнаються. Або ж настільки дурні, що й самі того не знають. Хіба не так? — моїх відповідей вона навіть не слухала. — Зрештою, жінки мені зовсім нецікаві. Не сприймайте, звісно, мої слова за лестощі, але направду, сама лише присутність симпатичного чоловіка мені любіша за найцікавішу розмову з мудрою жінкою. Самі то лише пусті теревені… Щонайбільше про вбрання! Не так вже й часто змінюється мода… Правда ж, я легковажна? — раптом запитала вона кокетливо, і я, зачарований нею, ледве стримався, щоб не взяти в долоні її голівку й поцілувати в шию. — Та скажіть вже, що я легковажна!

Вона пригорнулася до мене ще палкіше.

Ми виїхали з алеї, покотилися вздовж гаю повз декоративні кущі, загорнені на зиму в солому, а тому схожі на тулуби якихось чудовиськ з обрубаними кінцівками й головами.

На лавочках грілися в сонячних променях люди, дивилися нам услід, шепотілися.

Якийсь час ми мовчали, відпустивши думки на самоплив. Якою ж цілком інакшою була нинішня Ангеліна, ніж та, якою я її досі уявляв! Ніби щойно сьогодні вперше її побачив!

Невже це, справді, та сама жінка, яку я втішав тоді в соборі?

Я не міг відвести погляду від її напіврозтулених уст.

Вона ще не зронила й слова. Ніби поринула думками в споглядання якогось видива…

Екіпаж звернув на вогку луку.

Пахло відталою землею.

— Чи знаєте Ви… пані…

— Називайте мене просто Ангеліною, — тихо урвала мене вона.

— Знаєте, Ангеліно, Ви… Ви сьогодні всю ніч мені снилися, — насилу спромігся я вимовити.