Розділ «Ґустав Майрінк Ґолем»

Вона спинила мене жестом руки, швидко підвелася:

— До Вас гості, пане Пернат!

У коридорі зашелестіла шовкова сукня.

Несамовитий стук у двері, а потім:

Ангеліна!

Міріам рушила до дверей, та я її затримав.

— Дозвольте відрекомендувати! Донька мого друга — пані графиня…

— Годі проїхати. Усюди понищена бруківка. Коли Ви нарешті переселитеся у якесь гідне людини місце, майстре Пернат? Надворі тане сніг, небо торжествує, аж серце рветься з грудей, а Ви скнієте у цій вогкій кам’яній печері, мов стара жаба. До речі, учора я була в свого ювеліра, і він сказав мені, що Ви найвизначніший з художників, найталановитіший різьбяр камей, з тих, що живуть і творять нині, якщо не найгеніальніший за всі часи існування людства!

Ангеліні рот не замикався. Я стояв, мов заворожений — бачив лише її променисті, блакитні очі, витончені ніжки в крихітних лакових черевичках, примхливе личко, що визирало з розкішного хутра, і рожеві мочки вушок.

Вона ледве встигала перевести подих між словами.

— На розі стоїть мій екіпаж. Я вже боялася, що не застану Вас удома! Сподіваюся, Ви ще не обідали? Спочатку ми поїдемо… гм, куди ж ми поїдемо спочатку? Заждіть-но, спершу… так… можливо, до парку… одне слово, кудись на природу, де повітря по-справжньому напоєне пахощами перших паростків… Ходімо ж, ходімо, беріть Вашого капелюха! А тоді пообідаємо в мене й потеревенимо до самого вечора. Та беріть вже капелюха! Чого Ви чекаєте? Я прихопила тепле, м’якеньке покривало. Загорнемося в нього по самі вуха, тісно притулимося, аж нам гаряче стане…

Що я мав казати? Ми ось щойно збиралися на прогулянку з донькою мого друга?..

Міріам уже квапливо попрощалася з Ангеліною, я й слова мовити не встиг.

Я провів її до дверей, хоч вона м’яко опиралася цьому.

— Не можу ось тут, на сходах, всього Вам сказати, Міріам, як пригорнувся б я до Вас… і що мені в тисячу разів любіше було б з Вами…

— Не змушуйте даму чекати, пане Пернат, — урвала мене Міріам. — Adieu і гарно Вам провести час!

Вона сказала це щиро, без тіні фальшу, та все ж я помітив, як згасли її очі.

Вона побігла вниз сходами, а мені від жалю стисло горло.

Ніби я втратив увесь світ…

Мов захмелілий, сидів я поряд з Ангеліною. Ми мчали велелюдними вулицями.