Розділ «Ґустав Майрінк Ґолем»

— Та ж кажу: той Гашіле був Ґолемом! Примара спокійнесенько гуляла собі нині посеред білої днини в своєму славнозвісному старомодному костюмі XVI століття вулицею Санітровою, там його й упіймав гицель сильцем на собак…

— Та про що Ви торочите? Я нічого не розумію! — скрикнув я.

— Кажу Вам: то був Гашіле! Одяг, кажуть, він давніше знайшов у якійсь підворітні… Та годі про це, повернімося до білого будиночка в Малій Страні — це страшенно цікаво… Одна давня легенда розповідає про будиночок там, нагорі, у провулку алхіміків, який видно лише в тумані, та й то не всім, лише щасливцям. Називається він Під останнім ліхтарем. Той, кого занесе туди вдень, побачить лише велетенський сірий камінь, а за ним — глибока прямовисна прірва уривається до Оленячого Урочища. Вам пощастило, Пернате, що Ви не ступили зайвого кроку — кісток не позбирали б…

Під тим каменем, подейкують, захований чималий скарб. Камінь нібито заклав як підвалини будинку орден Азійських Братів, які — так припускають — заснували Прагу, а в тому домі наприкінці світу мала поселитися людина, радше кажучи, гермафродит, істота, що поєднала в собі чоловіка й жінку. На його гербі буде зображений заєць. До речі, заєць був символом Осіріса, звідси, мабуть, і походить наш Великодній заєць…

А доти це місце має охороняти Мафусаїл, аби сатана не спарувався з каменем і не породив з ним сина, так званого Армілоса. Вам ще не доводилося чути про цього Армілоса? Відомо навіть (старим рабинам відомо), який він матиме вигляд, якщо з’явиться на світ: золоте волосся, заплетене ззаду в косу з двома проділами, продовгасті очі й руки, довгі до самих стіп.

— Цього хлюста варто намалювати, — пробурмотів Фрізландер, шукаючи олівця.

— То якщо Вам, Пернате, усміхнеться щастя стати колись Гермафродитом і знайти захований скарб, не забудьте, що я завжди був Вашим найліпшим другом, — закінчив розповідь Прокоп.

Мені було не до жартів, серце стискав туск.

Цвак, видно, помітив це. Хоч і не знав, у чім річ, поквапився мені на допомогу:

— У кожному разі дуже дивно, навіть моторошно, що видиво перед Пернатом з’явилося саме в тому місці, з яким так тісно пов’язана старовинна легенда! Це зачароване коло, з нього, мабуть, не вирватися людині, душа якої здатна бачити форми, непіддатні органам чуття. Нічого не вдієш: надчуттєве є найпривабливішим. А Ви якої думки?

Фрізландер і Прокоп споважніли, ніхто з нас не вважав за потрібне щось відповісти.

— А Ви як гадаєте, Еулаліє? — озирнувшись, перепитав Цвак. — Хіба надчуттєве не найпривабливіше?

Стара кельнерка почухала в’язальним дротиком голову, зітхнула й сказала, зашарівшись:

— Ішли б Ви вже собі додому, паскуднику!

— Якась з біса напруга висить нині увесь день у повітрі, — озвався Фрізландер, тільки-но стих наш вибух реготу. — Жодного мазка пензлем не довів до кінця. Мені з голови не йде Розіна, як вона танцювала в фраку…

— Віднайшлася? — запитав я.

— Ага, «віднайшлася»! Поліція моралі надала їй довготерміновий ангажемент! Можливо, там, у Лойзичека, дівка впала в око панові комісарові… У кожному разі, вона тепер запопадливо працює й істотно сприяє притокові іноземців до єврейського кварталу. Зробилася з біса спритницею за короткий час…

— Подумати лишень, що годна витворити з чоловіком жінка, закохавши його в себе — просто диво! — докинув Цвак. — Щоб роздобути на неї грошей, бідолашний Яромир за ніч став художником. Ходить від шинку до шинку й витинає портретні силуети відвідувачів…

Прокоп, який недочув останньої фрази, прицмокнув губами:

— Справді? Аж так погарніла Розіна? Ви ще не вкрали в неї поцілунку, Фрізландере?