Розділ «Ґустав Майрінк Ґолем»

Я, зацікавившись, присунувся ближче.

— Ви щось знаєте про нього? Мене це дуже цікавить. Маю особливі…

— Якби Ви, пане Пернат, хоч раз побачили його ятку зсередини, відразу б збагнули його душу. Я так кажу, бо дитиною часто бувала там. Чому Ви так отетеріло дивитеся на мене? Вам це дивно? До мене він завжди ставився з приязню. Якось, пригадую, навіть подарував мені великий, блискучий камінь, який найбільше сподобався мені з-поміж його речей. Мама сказала, що то діамант і, ясна річ, звеліла його негайно повернути.

Спершу Васертрум ніяк не хотів забирати подарунок, а потім вирвав мені його з рук і люто пожбурив геть, та я все ж помітила, як сльози бризнули йому з очей. Я вже тоді доволі добре знала гебрейську, аби зрозуміти, що він пробурмотів: «Усе, чого б не торкнулася моя рука, прокляте!» То були мої останні відвідини. Відтоді він ніколи мене не запрошував. Я знаю, чому: якби я не спробувала його втішати, усе б зосталось по-старому, але мені було невимовно шкода старого, і я йому про це сказала… Більше він не хотів мене бачити. Не розумієте, пане Пернат? Усе ж так просто: він одержимий, він людина, яка миттєво стає підозріливою, невиліковно підозріливою до тих, хто зворушив його серце. Він вважає себе ще потворнішим, аніж є насправді — якщо таке взагалі можливо. Саме цим пояснюються усі його думки і вчинки. Кажуть, дружина його любила, та, мабуть, то більше був жаль, аніж кохання, хоча всі цьому вірили. Єдиний, хто вірив у цілком протилежне, був він сам. Старий в усьому підозрював зраду й ненависть.

Винятком став лише його син. Хтозна, чим це пояснювалося. Може, тим, що Аарон від колиски бачив його зростання і був, так би мовити, свідком зародження його характеру, тож не мав підстав запідозрити жодного підступу. А може, єврейська кров тому причиною: усю любов переносити на своїх нащадків, і в цьому виявлялася одвічна тривога нашої раси: ану ж ми вимремо, не виконавши покладеної на нас місії, яку ми вже майже забули, та пам’ять про яку ще, однак, жевріє десь глибоко в душі.

Як обачно, ба, навіть мудро, що не властиво такій недалекій людині, виховував він сина. З передбачливістю психолога прибирав дитині з дороги будь-які чинники, які б могли виплекати в хлопчика совість, позбавивши так його майбутніх душевних страждань.

За вчителя він найняв йому видатного вченого, який притримувався поглядів, що тварини нечулі істоти, а вияви у них болю є лише механічним рефлексом.

Використати, наскільки можливо, кожну істоту задля власного задоволення і потім викинути нікому вже непотрібну оболонку — ось у чому приблизно полягала абетка його далекосяжної виховної системи.

Ви ж розумієте, пане Пернат, гроші тут відігравали важливу роль ключа до влади. Сам Васертрум дбайливо приховував власне багатство, щоб не виказувати меж свого впливу, і для сина винайшов спосіб влаштувати подібне життя, однак подбав, аби син не зазнав гіркоти злиднів. Він споював його пекельно-вишуканою брехнею про красу, пояснював внутрішній і зовнішній бік естетики, навчав солодко пахнути лілією для навколишніх, залишаючись у душі хижим шулікою.

Звісно, оте вчення про красу не було його винаходом, а ймовірно «підрихтованою» порадою освіченішої людини.

Старий ніколи не мав синові за зле, що той згодом відрікався від батька коли й де тільки міг. Навпаки, підносив це у ранг чеснот, бо любив його некорисливою батьківською любов’ю, тією любов’ю (я це казала вже колись про свого батька), яка не гасне до домовини.

Міріам замовкла на мить, я бачив по ній, як далі прядеться її думка, — відчув з того, як змінився її голос:

— Дивні плоди зростають на древі юдейства.

— Скажіть-но, Міріам, Ви ніколи не чули про воскову фігуру в ятці Васертрума? — запитав я. — Не пригадую, хто мені розповідав про це… Можливо, то було вві сні…

— Ні, Вам не наснилося, пане Пернат. Воскова фігура людського зросту стоїть у тому кутку, де він спить на солом’яному бунті посеред мотлоху. Кажуть, відібрав її за несплачений борг у якогось власника мандрівного балагану лише тому, що вона нагадувала одну дівчину-християнку, мабуть, колишню кохану…

— Мати Харусека! — здогадався я. — А її імені не знаєте, Міріам?

Дівчина похитала головою.

— Якщо Вам на цьому залежить, я можу поцікавитися…

— Та ні, Міріам, то зайве! Мені цілком байдуже… — з блиску її очей я збагнув, що вона в збудженому стані й сама не тямить, що каже. Лиш би не отямилася! — Мене більше цікавить оте останнє, про що Ви розповідали. Весняний вітер… Сподіваюся, Ваш батько не вказуватиме Вам, за кого заміж виходити?

Вона весело засміялася.