Розділ «Ґустав Майрінк Ґолем»

— Як гадаєте, каббалісти існують ще й нині? І чи взагалі існує каббала? — запитав я, насторожено очікуючи відповіді, але Харусек, здавалося, мене не чув.

Я повторив своє запитання.

Не звертаючи на мене уваги, він показав на двері на сходовій кліті, склепані з покришок дерев’яних скринь.

— Маєте нових сусідів — убога єврейська родина: юродивий музикант Нефталій Шафранек з донькою, зятем і внуками. Поночі, зостаючись наодинці з дівчатками, він впадає у шал: зв’язує їх докупи за великі пальчики рук, щоб не втекли, запихає до старої курячої клітки й навчає їх «співу» — так це називається у нього, — щоб потім вони самі змогли заробляти собі на прожиток. Це якісь украй безглузді німецькі пісеньки, окремі куплети, виловлені у надрах його затуманеного мозку, прусські войовничі гімни та всяке таке інше.

Й справді, крізь двері в коридор пробивалися тихі звуки дивної мелодії, смичок скрипки різав вухо неймовірним фальцетом, у якому вчувався монотонний мотив вуличної пісеньки, а два тонесенькі дитячі голоски підспівували: «пані Пік, пані Гок, пані Кле-пе-тарш, тут вони стояли, довго розмовляли…»

Це звучало так божевільно й комічно водночас, що я не стримався і голосно зареготав.

— Зять Шафранека — його жінка продає школярам на базарі келишками огірковий розсіл — цілими днями метається по бюрах, випрошуючи старі поштові марки, — з роздратуванням у голосі вів далі Харусек. — Потім він їх сортує. Якщо знаходить проштемпельовані по самому краєчку, складає на купку, обрізає штемпелі, тоді склеює і продає за нові. Спочатку ґешефт процвітав, він заробляв, бувало, й по гульденові за день, та, зрештою, це пронюхали великі єврейські промислові магнати Праги і тепер самі цим промишляють — збирають вершки…

— Чи Ви б поділилися з ближнім, Харусеку, якби розжились на зайві гроші? — квапно запитав я — ми вже стояли перед дверима Гілеля, я постукав.

— Невже вважаєте мене таким ницим, якщо допускаєте протилежне? — вражено запитав він у відповідь.

За дверима почулися кроки Міріам. Я дочекався, доки вона натисне клямку, і швидко запхав банкноту студентові до кишені.

— Ні, пане Харусек, я Вас за такого не вважаю, але Ви б мали мене за ницу людину, якби я цього не зробив…

Перш ніж він устиг зреагувати, я потиснув йому руку й зачинив за собою двері. Вітаючись з Міріам, я водночас прислухався, що він там робить.

Харусек якусь хвилю стояв, потім тихо схлипнув і, намацуючи ногами сходи, поволі рушив униз. Як старець, який боїться пуститися опори…

Це вперше я прийшов до помешкання Гілеля.

Кімната без жодних прикрас, як тюрма. Неймовірно чиста, посипана білим піском підлога. З меблів лише два стільці, стіл та комод. Дерев’яні підставки по два боки під стіною.

Міріам сиділа навпроти мене біля вікна, я м’яв у руках грудку воску, виліплюючи портрет.

— Щоб уловити схожість, треба бачити перед собою обличчя? — скромно запитала Міріам тільки задля того, щоб порушити мовчання.

Ми ніяково уникали зустрічатися поглядами. Вона не знала, куди очі подіти від сорому за злиденне помешкання, а в мене палахкотіли щоки від злості на самого себе, що я досі навіть не поцікавився, як живе її батько.

Та треба було щось відповісти!

— Не так задля схожості, як для того, щоб порівняти, чи добре я відчув внутрішню атмосферу… — ще промовляючи слова, відчув, як фальшиво вони звучать.