— Це все слова, раббі, слова! Останнім паґадом буду, якщо я хоч щось тут розумію!
Паґад! Слово вдарило в мене, мов блискавка. З переляку я ледь не звалився зі стільця.
Гілель уникав мого погляду.
— Останній Паґад? Хтозна, чи то й справді не Ваше ім’я, пане Цвак? — ніби з далекої далечі долинули до мого вуха слова Гілеля. — Ніколи не варто бути надто самовпевненим. До речі, якщо вже ми заговорили про карти… Ви граєте в таро, пане Цвак?
— Таро? Звичайно! Змалку.
— Тоді мене дивує, навіщо Ви розпитуєте про книгу, у якій зібрана вся каббала, якщо самі тисячі разів тримали її в руках?
— Я? Тримав у руках? — Цвак схопився за голову.
— Так, Ви! Вам не спадало на думку, що таро має двадцять два козирі — стільки ж, скільки літер у гебрейській абетці? А в наших богемських картах теж не бракує виразно символічних образів: блазень, смерть, чорт, Страшний Суд… Життя, любий друже, волає Вам у вухо відповіді, а Ви не чуєте! То як іще Вам волати?!
Мабуть, Ви не знаєте — та Вам і не конче це знати — що тарок або тарот походить від єврейського тора — закон; староєгипетською воно означає тарут — той, кого запитують, а давньою індоіранською таріск — я вимагаю відповіді. Однак про це мали б знати вчені, перш ніж безапеляційно стверджувати, ніби гра таро виникла за часів Карла Шостого.
Як паґад перша карта в колоді таро, так людина — перша фігура в своїй ілюстрованій книжці, власний двійник: гебрейська літера алеф у формі людини показує однією рукою у небо, а іншою — вниз, що означає: унизу — так само, як угорі; угорі — так само, як унизу. Тому я й сказав перед тим: хтозна, чи справді Ви Цвак, а не Паґад, — при цьому Гілель пильно глянув мені у вічі, і я здогадався, що за його словами розверзається безодня дедалі нових значень та понять. — Не посилайтеся на це, пане Цвак! Бо можете потрапити до темних лабіринтів, з яких без талісмана ще ніхто не вибрався. За легендою, двоє чоловіків якось зійшли до царства пітьми; один з них стратив розум, другий осліп, а третій, Раббі бен Акіба, повернувся неушкодженим додому й розповів, що зустрів там самого себе. Скажете, не дивина, таке вже траплялося… Скажімо, Ґете — зазвичай на мості або ж на вузькій кладці між берегами річки — не раз дивився сам собі у вічі й нічого — не збожеволів! Та в його випадку йшлося про віддзеркалення власної свідомості, а не про справжнього двійника, не про те, що називають Habal Garmin, подихом кісток, бо ж сказано: «Як зійшов він, нетлінний, у кістках, у могилу, так і постане у день Страшного Суду», — Гілель дедалі глибше пронизував мене поглядом. Наші бабусі кажуть про нього: «Живе він високо над землею у кімнаті без дверей лише з одним вікном, через яке неможливо порозумітися з людьми. Хто зуміє його полонити й… ушляхетнити, той перебуватиме в мирі з самим собою». Що ж стосується таро, то Ви знаєте не згірш за мене: кожному гравцеві карти лягають інакше; хто правильно зуміє розпорядитися козирями, той і виграє партію…
Ходімо вже, пане Цвак! Ходімо, бо ще, чого доброго, вип’єте все вино майстра Перната, йому нічого не залишиться…
Нужда
За моїм вікном шаленіла хуртовина. Полки сніжинок — крихітних солдатиків у білих, пухнастих шубках — пролітали, наздоганяючи одні одних, увесь час в одному керунку, ніби панічно втікали від якогось нещадного ворога. А тоді враз, немов охоплені нез’ясовним приступом люті, стрімко поверталися, та згори й знизу вдаряли в їхні фланги свіжі ворожі армії — усе закручувалося у безнадійному вихорі.
Мені здавалось, місяці минули від тих дивних, не таких уже й давніх подій, і, якби не щоденні, дедалі фантастичніші чутки про Ґолема, які щоразу повертали мене до пережитого, я б міг запідозрити у хвилини сумнівів, чи не став я жертвою якогось душевного потьмарення.
З-поміж барвистих арабесок, виплетених довкола мене подій, яскравими кольорами — аж разили око — проступало те, що розповів мені Цвак про ще не розкрите вбивство так званого «масона».
У причетність рябого Лойзи я щось не вірив, хоча й не міг позбутися якоїсь невиразної підозри: тієї ночі, майже одразу по тому, як Прокоп начебто почув загадкові звуки з стічної канави, ми бачили парубійка в Лойзичека. Та й, зрештою, не було жодних підстав вважати крик з-під землі, який цілком міг мені примаритися, людським воланням про допомогу…
Хурделиця за вікном засліпила мене, усе затанцювало перед очима. Я знову відволікся на камею, ескізну воскову модель, виліплену за портретом Міріам. Якби перенести її на блакитно-мерехтливий місячний камінь — то б був бездоганний витвір. Як я зрадів! Щастя, що серед моїх запасів матеріалу знайшлося саме те, що потрібно. Глибоко-чорне обрамлення з рогової обманки надавало каменю правильного свічення, а контури пасували так досконало, ніби природа сама прагнула навіки зберегти витончений профіль Міріам.
Спершу я мав намір втілити в камеї образ єгипетського бога Осіріса — образ Гермафродита з книги Іббур, який, легко й надзвичайно виразно виникаючи в моїй уяві, надихав мене як митця. Але згодом, після перших борозен різця, я побачив, як вимальовується разюча схожість з донькою Шемая Міріам, і змінив свої наміри…
Книга Іббур!..
Схвильований, я відклав різця. Незбагненно, скільки трапилося у моєму житті за такий короткий відтинок часу!
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Елізабет Мак-Нілл » автора Майрінк Ґустав на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Ґустав Майрінк Ґолем“ на сторінці 52. Приємного читання.