Розділ «Ґустав Майрінк Ґолем»

Я зрозумів. Він стосувався мене.

Я б залюбки кинувся йому на шию від радощів.

Збуджений до краю, я метався кімнатою. Що подати насамперед? Келихи? Пляшку бургундського? Я мав лише одну… Сиґари?

Нарешті я добрав слова:

— Чому ж Ви не сідаєте? — і швидко підсунув обом своїм друзям фотелі.

Цвак почав сердитися:

— Чого це Ви без кінця усміхаєтесь, Гілелю? Мабуть, не вірите в появу Ґолема? Так мені видається… Ви взагалі не вірите в Ґолема!

— Я б не повірив у нього, навіть якби він сам з’явився тут, переді мною, — спокійно відповів Гілель, не зводячи з мене погляду.

Я збагнув двозначність його слів. Вражений Цвак не доніс келиха до рота.

— А свідчення сотень людей для Вас, Гілелю, порожній звук? Та заждіть, ще згадаєте мої слова! Тепер убивствам в ґетто не буде кінця! Я це знаю… Ґолем веде за собою жахливу свиту!

— Нагромадження схожих подій не є чимсь надприроднім, — заперечив Гілель, підходячи до вікна: унизу виднілася ятка лахмітника. — Коли віє весняний вітер, оживають корені — і цілющі, і отруйні…

Цвак весело мені підморгнув, киваючи головою на Гілеля, і прошепотів:

— Якби рабин захотів, він міг би розказати такі речі, від яких волосся сторч стане.

Шемай обернувся.

— Я не рабин, хоча й маю право на цей титул. Я лише нікчемний архіваріус у єврейській ратуші, веду реєстр мертвих та живих.

Прихований сенс начеб крився у його словах. Навіть лялькар, здавалося, підсвідомо це відчув, бо притих. Якийсь час усі мовчали.

— Послухайте-но, раббі… о, вибачте, я хотів сказати «пане Гілель», — за хвилю знову озвався Цвак, і його голос звучав нарочито поважно. — Давно хотів Вас запитати. Не мусите відповідати, якщо… не хочете чи не маєте на те права…

Шемай підійшов до столу, покрутив у руках келиха. Він не пив. Можливо, єврейський звичай забороняв йому це.

— Сміливо запитуйте, пане Цвак.

— Чи знаєте Ви щось про єврейське таємне вчення — каббалу, Гілелю?