Розділ «Ґустав Майрінк Ґолем»

П’яний він? Чи божевільний?

Раптом Харусек змінив тон.

— А чорний гумор у тому, що Васертрум сам заплатив за свої ліки… Хіба ні?

Невиразна підозра, що саме ховається за словами Харусека, закралася мені в душу, й мороз пішов поза шкірою від погляду його запалених лихоманкою очей.

— Та годі про це, майстре Пернат. Завершімо ліпше нагальні ґешефти. Та дама, що приходила… то ж була вона? Як це їй спало на думку з’явитися отак серед білого дня?

Я розповів Харусекові, що трапилося.

— Вассертрум напевно не має жодних доказів, — радісно урвав мене студент. — Інакше б він не обшукав знову сьогодні вранці ательє. Дивно, що Ви його не чули! Добру годину там пробув!

Мене здивувало, звідки йому все відомо, я запитав його про це.

— Дозволите? — Харусек взяв зі столу цигарку, прикурив і заходився пояснювати: — Бачте, якщо відчинити двері, перетяг з коридору потягне за собою тютюновий дим. Це, мабуть, єдиний закон природи, на якому Васертрум визнається досконало. Як Вам відомо, будинок належить йому, тож він, про всяк випадок, влаштував у зовнішній стіні ательє маленьку, потайну нішу — своєрідну вентиляцію, а там — червоний прапорець. Якщо хтось заходить чи виходить з кімнати, тобто влаштовує перетяг, Васертрум одразу помічає знизу тріпотіння прапорця. Я теж про це знаю, — сухо додав Харусек. — Мені теж видно прапорець з підвального приміщення у будинку навпроти, де ласкава доля милостиво дозволила мені замешкати. Милий жарт з вентиляцією, хоч і запатентований достойним патріархом, відомий мені вже багато років.

— Яку ж нелюдську ненависть Ви маєте до нього відчувати, якщо пильнуєте кожний його крок! Та ще й віддавна, як самі кажете! — вигукнув я.

— Ненависть? — Харусек через силу всміхнувся. — Ненависть? Ненависть — це ще м’яко сказано! Ще не вигадали слова, яким можна означити мої до нього почуття. Я ненавиджу — це правда, але не його. Я ненавиджу його кров. Розумієте?

Я, мов дикий звір, учуваю навіть краплину такої крові в жилах людських, а… — він зціпив зуби. — А це іноді трапляється у ґетто.

Не в змозі більше говорити від надмірного збудження, Харусек підбіг до вікна й задивився надвір. Я чув, як він намагається погамувати кашель. Якийсь час ми обоє мовчали.

— Агов, а це що таке? — раптом стрепенувся Харусек і махнув мені рукою. — Швидко! Покваптеся! Може, маєте бінокля або якусь підзорну трубу?

Ми обережно, з-за фіранки, визирали вниз.

Глухонімий Яромир стояв перед яткою лахмітника й, наскільки можна було судити з його рухів та міміки, пропонував Васертрумові купити якийсь маленький блискучий предмет, який він ховав у долоні. Васертрум накинувся на ту річ, мов шуліка, поніс її до свого лігва. Та вже за мить вискочив, блідий, як смерть, і схопив Яромира за грудки. Зав’язалася запекла боротьба. Раптом Васертрум відпустив хлопчину. Він ніби задумався, оскаженіло гризучи верхню заячу губу. Потім замислено глянув угору, на нас, взяв Яромира попід руку і цілком приязно повів до своєї ятки.

Ми прочекали десь зо чверть години: ті двоє, мабуть, ніяк не могли сторгуватися.

Нарешті глухонімий з’явився на порозі і з задоволеною міною подався своєю дорогою.

— Що Ви на це скажете? — запитав я. — Ніби нічого надзвичайного? Видно, бідолашний хлопчина хотів виручити трохи грошей за якусь вижебрану річ…

Студент нічого не сказав на це, знову мовчки сів до столу.