Розділ «Ґустав Майрінк Ґолем»

Тієї ж миті повз мене з несамовитими вигуками протупотіла юрба, озброєна ломаками.

Світло

Кілька разів упродовж дня я спускався до Гілеля, стукав у його двері. Не було мені спокою, я мусив з ним поговорити, розпитати, що всі ті дива, яких я зазнав, означають, але щоразу мені казали: він іще не приходив додому. Щойно повернеться з єврейської ратуші, його донька відразу дасть мені знати…

Чудна дівчина, ця Міріам!

Таких я ще не бачив.

Врода її якась екзотична, особлива, з першого погляду й не вловити, від неї німіють уста й кудись зникає відвага.

Це обличчя сформоване за законами пропорцій, які вже давно, певно, тисячоліття, як втрачені, міркував я, відтворюючи в уяві дівчину.

Я думав, який камінь вибрати, щоб зберегти риси цього личка в камеї і не зашкодити художньому виразові твору, однак не знаходив відповідного матеріалу: який камінь зможе передати небачений чорний до синяви блиск її волосся та очей? Як втілити в камеї неземну витонченість обличчя, передати внутрішній дух і не збитися на бездушну портретність на догоду «мистецьким» канонам!

Лише мозаїка тут підійде, жодних сумнівів! Та який матеріал обрати? За все життя такого не знайдеш…

Де ж це Гілель запропастився!

Я тужив за ним, мов за давнім добрим другом.

Дивовижно, як запав він мені в серце лише за кілька днів, а я ж, правду кажучи, тільки раз у житті з ним розмовляв.

Так, правильно: листи… треба ліпше заховати її листи. Для власного спокою, якби мені знову на довший час довелося покинути домівку.

Я вийняв їх зі скрині — у касетці надійніше…

Зі стосика листів висковзнула світлина. Я не хотів дивитися, але було запізно.

В оксамитовій накидці на оголених плечах — такою я вперше побачив її, коли вона втекла до моєї комірчини з ательє Савіолі — жінка дивилася мені просто в вічі.

Немилосердний біль пронизав мене. Я прочитав присвяту на світлині, не розуміючи змісту слів, та ім’я: Твоя Ангеліна.

Ангеліна!

Коли я вголос вимовив її ім’я, завіса, що відгороджувала мої юні роки, розпанахалася згори донизу.

Я майже вмирав від муки. Дряпався, стогнав, кусав собі руки — лиш би знову стати сліпцем… Господи милосердний, — заклинав я, — поверни мене знову в непам’ять, як досі!