Розділ «Ґустав Майрінк Ґолем»

Біль піднявся до рота… Душив мене… дивно солодкий на смак… як кров…

Ангеліна!

Кров розносила ім’я моїми жилами, воно голубило мене нестерпними, неземними пестощами.

Неймовірним зусиллям волі я змусив себе отямитися і, скрегочучи зубами, упитися очима в світлину, аж здолав її силу!

Аж її здолав!

Як нинішньої ночі паґад…

Нарешті! Кроки! Чоловічі кроки…

Він прийшов!

Не тямлячись від радості, я кинувся до дверей, розчахнув їх нарозтвір.

На порозі стояв Шемай Гілель, весь якийсь настовбурчений, а за ним (я потай дорікав собі, що сприйняв його появу з розчаруванням) — старий Цвак, з рожевими щічками й круглими дитячими очицями.

— На свою превелику радість бачу Вас при доброму здоров’ї, майстре Пернат, — мовив Гілель.

Холодне Ви?

Мороз. Пекучий, убивчий мороз раптом скував кімнату.

Оглушений, напіввуха, слухав я, що, засапавшись від хвилювання, торохтів Цвак.

— Ви вже знаєте, Ґолем знову блукає містом? Ми ж тільки недавно про це говорили, пригадуєте, Пернате? Усе ґетто зворохобилося… Фрізландер сам його бачив! Ґолема… І знову, як завжди, усе почалося з убивства.

Я насторожено прислухався. Убивство?

Цвак трусонув мною.

— Невже Ви нічого не знаєте, Пернате? На вулицях повсюдно вивішені оголошення поліції: товстого Цотмана, масона — я кажу про страхового директора Цотмана — убили. Лойзу… вже арештували… тут, у будинку. Руда Розіна безслідно зникла… Ґолем! Боже, Ґолем! Волосся стає дибки…

Я мовчки дивився у вічі Гілелю: чого він так прискіпливо розглядає мене?

Стриманий усміх зненацька торкнувся кутиків його вуст.