Розділ «Ґустав Майрінк Ґолем»

— Так, Ви! І Ви дали його мені… Навряд, чи є нині в усьому світі людина щасливіша за мене!

З коридору долинув шум, брязнув засув. Лапондер на те не зважав:

— Гермафродит був ключем. Тепер я певний цього. І вже тому радий, що йдуть за мною, бо скоро буду біля мети…

Сльози застилали мені очі, я бачив обличчя Лапондера, наче крізь паволоку, і вчував усмішку в його голосі.

— А тепер бувайте здорові, пане Пернат! І пам’ятайте: те, що завтра висітиме на шибениці, лише мій одяг. Ви відкрили мені найпрекрасніше, те останнє, чого я ще не знав. Я йду, мов на весілля… — Лапондер підвівся і рушив услід за наглядачем. — Це тісно пов’язано з убивством, — були його останні слова. Я не до кінця їх зрозумів.

Відтоді, тільки-но на небі з’являвся повний місяць, мені примарювалося сонне обличчя Лапондера на посірілому простирадлі.

Кілька днів після того, як його забрали, з подвір’я, де відбувалися страти, чулося гупання та скреготання, іноді аж до світанку.

Я здогадувався, що це означає, і годинами сидів на лежанці, затискаючи у відчаї вуха.

Минали місяці. По пожухлому мізерному листячку на дереві в тюремному подвір’ї, я бачив, як спливає літо; від мурів віяло вогкою пліснявою.

Щоразу під час прогулянки дивлячись на помираюче дерево і врослий у його кору образ Богородиці, я мимоволі порівнював його з собою, з тим, як образ Лапондера глибоко вкарбувався у моє єство. Гладеньке обличчя Будди з дивною, незгасною усмішкою скрізь супроводжувало мене.

Лише один-єдиний раз, у вересні, мене викликав слідчий і недовірливо запитав, як я можу пояснити свої слова, сказані біля віконця банку, мовляв, терміново від’їжджаю, і чому за кілька годин до арешту поводився так неспокійно, навіть сховав усі свої коштовні камені.

На відповідь, що я мав намір накласти на себе руки, клерк за конторкою знову глузливо заблеяв.

Досі я сам перебував у камері й спокійно міг віддаватися на поталу своїм думкам та смуткові за Харусеком, який — я відчував — уже помер, за Лапондером, за Міріам…

Потім з’явилися нові арештанти. Злодійкуваті комівояжери з пожмаканими від утоми обличчями, череваті банківські касири — сирітки, назвав би їх Восатка, — отруювали мені настрій і повітря.

Якось один з них з праведним обуренням розповідав про скоєне не так давно в місті вбивство на сексуальному ґрунті. На щастя, злочинця відразу впіймали й довго з ним не панькалися.

— Лапондером звали того покидька, негідник! — гукнув парубійко з розбійницькою пикою, якого, до речі, за знущання над дітьми покарали аж на… чотирнадцять днів арешту… — Спіймали на гарячому! Дівка відбивалася, перекинула гасову лампу, і все помешкання згоріло. Її тіло так обвуглилося, що й досі не можуть з’ясувати, ким вона була. Чорнява, з тонкими рисами обличчя — оце й усе, що відомо. А Лапондер нізащо не хотів назвати її ім’я. Якби моя воля, я б здер з нього шкіру й добряче посипав перцем! Ото вже високе панство! Та вбивці вони всі до одного! Ніби немає іншого способу обійтися з дівкою… — додав він з цинічною усмішкою на устах.

Лють нуртувала в мені, руки свербіли зацідити мерзотникові межи очі. Щоночі він хропів на лежаку, де раніше спав Лапондер. Я полегшено зітхнув, коли парубійка нарешті звільнили. Та не так легко було від нього звільнитися — його слова уп’ялися у мене, наче зазубрені стріли…

Майже постійно, головно вночі, мене точили моторошні підозри: жертвою Лапондера могла стати Міріам. Що більше я відганяв їх від себе, то глибше в них ув’язав, аж доки це не стало майже нав’язливою ідеєю.

Іноді, особливо тоді, як місяць яскраво світив крізь ґрати, мені ставало легше: я міг оживити в уяві години розмов з Лапондером, і глибоке співчуття до нього пом’якшувало мою муку. Та ненадовго… Жах повертався знову, я бачив перед собою замордоване, обвуглене тіло Міріам, і ледь не тратив розум від страху.

Слабкі зачіпки моїх підозр збивалися тоді докупи у цілісну картину жахливих, невимовно моторошних подробиць.