Розділ «29»

Дев’ять з половиною тижнів

Я похапцем виходжу з туалету, де нашвидку зачесала волосся, помила руки й нанесла блиск на губи. Швидко оминаю кут і, рушаючи коридором до свого кабінету, чую, як моя колега відповідає на телефонний дзвінок. Зараз чверть на сьому, дві хвилини тому скінчилася нарада, що розпочалася о четвертій годині. Тієї самої миті, коли я підходжу до свого столу, уже готова взяти свій портфель та їхати додому, дзвонить телефон. «Це тебе, моя мила», — чую я веселий голос колеги, з яким у нас склалися теплі дружні стосунки після випадкового зв’язку, коли ми почали працювати в цій компанії сім років тому. Далі я чую клацання, і телефон перемикається на зовнішню лінію. «Збирайся, час уже виходити звідти, “Челсі”, номер…» «Я навіть не знаю, де це», — кажу я. «Що з тобою? Ти щойно вийшла з поїзда на Пенн-стейшн[21]?» «Я живу в цьому місті стільки, скільки й ти», — відповідаю я. «Я знаю, люба. Проблема в тому, що ти досі не можеш дати собі в ньому ради». «Я орієнтуюся в місті, — заперечую я. — Мені просто не потрібно знати, де стоїть кожен маленький замшілий готель…» Я нахилилася через стіл, волосся спадає мені на обличчя, закриваючи простір обабіч, немов шори в коня. Я тримаю слухавку в лівій руці, тоді як права стискає олівець та повільно й акуратно обводить хрестиками слова «ГОТЕЛЬ “ЧЕЛСІ”», нашвидку записані на картонній обкладинці блокнота; овальний вінок із крихітних, ідентичних «х» завершений, тепер я старанно виписую й наводжу лінії в літері «Г», угору й униз, вправо й вліво, угору, знову вниз; на моєму обличчі застигла усмішка, а в слухавці уривками чутно його голос: «… ніколи не чув… зупинявся там?.. кожен мешканець Нью-Йорка… орієнтир. За півгодини».

Водій таксі ніколи не чув про готель «Челсі». Він знаходить його за допомогою купи обірваних сторінок, які більше не з’єднані палітуркою, де-не-де забруднені плямами жиру, причому забруднені цілком, тож я вражена швидкістю, з якою він узагалі там щось знайшов. Готель розташований неподалік.

Маленький хол захаращений меблями, що не пасують одна до одної, на стінах висять притрушені порохом картини, яким на вигляд не менш як два десятки років. Єдиним постояльцем, окрім мене, та чоловіка за барною стійкою на дальньому кінці кімнати є жінка, яка сидить на чорній лаві з вельветовими подушками, що стоїть під прямим кутом до каміна. Її обличчя, щільно вкрите зморшками, нагадує маску на голові — такій маленькій, що здається зіщуленою. Високі підбори її туфель усіяні зеленими блискітками. Закочені шкарпетки з візерунком відкривають білі гомілки, елегантні й стрункі, немов у юної танцівниці; щось на кшталт медальйона військового собаки висить на шнурку для черевиків на футболці «Нікс», заправленій у сіру твідову спідницю. Вона читає комікс про Спайдермена; товста бібліотечна енциклопедія «Птахи Південної Америки» лежить у неї на колінах. Я із сумом змушую себе не дивитися.

Ліфт маленький, вестибюль, у який я виходжу з нього, похмурий і прохолодний. Я обережно схиляюся над ошатними кованими поручнями. Баляси піді мною ряд за рядом занурюються нижче, мов бездонною хвилею в тьмяному світлі. Я різко відхиляюся назад, роздратована собою. «Звісно, униз йти далеко, — кажу я собі, — це дванадцятий поверх…» І хоча я намагаюся ступати легко, усе одно не можу змусити свої підбори не гупати на кам’яній підлозі. Знайшовши потрібний номер, я роблю глибокий вдих і відчуваю радість, коли двері зачиняються, лишаючи тишу й моторошні сходи зовні.

Цього разу на ліжку немає жодних пакунків, жодної записки. Шість гачків із дешевої крамниці побутових дрібниць, — такого ж розміру, як я купую, щоб повісити свої сувеніри, — мов ті мухи, сидять на стінах, котрі давно просять пофарбувати їх. Білі квадрати під гачками роблять довколишній простір на стінах ще сірішим і надають номеру атмосферу місця, з якого колись евакуювали мешканців, місця, де хтось жив, нашвидку полишив його, не маючи часу на збирання речей, зриваючи зі стін сімейні фотографії в дешевих рамках. Мертвий тарган лежить біля крана холодної води на краю раковини, ще один, трохи менший, — біля зливного отвору у ванні.

Я сідаю на помаранчевий килим із шенілу, що вкриває вузьке ліжко, і матрац на ньому різко прогинається. Я ставлю свій портфель біля ноги й не знімаю ручку сумочки з правої руки, натомість притискаю її ближче до тіла, під лікоть, і тримаюся за цю ручку, лівою рукою по діагоналі прикривши груди.

Нарешті лунає телефонний дзвінок. «Знімай свій одяг, — каже він. — У горішній шухляді лежить хустка, зав’яжи нею очі». Великий квадрат — тонка біла бавовна з вузькою облямівкою дрібних рожевих квітів; подарунок на день народження від двох моїх друзів три роки тому — лежить, акуратно складений, у лівому передньому кутку шухляди. Я знімаю свою синю футболку та лляні штани, відчуваючи дискомфорт від процесу перевдягання власноруч.

Двері відчиняються. Він зачиняє їх за собою та притуляється до них, склавши руки. Я відчуваю, як моя усмішка завмирає на обличчі, тане й стрімко зникає. Він робить три кроки до ліжка, різко зриває з мене ковдру та простирадло й дає мені такого ляпаса, що я падаю, розкинувши руки. Я вмить втрачаю розуміння того, що відбувається. «Не плач зараз, — каже він ласкавим, заспокійливим голосом. — Скоро для цього буде багато приводів. Це було доволі просте для тебе завдання».

«Ця кімната огидна, — кажу я. — Я не можу бути тут на самоті, не маючи можливості дивитися». «Ти багато чого не можеш, — каже він. — Маю великі сумніви, що ти здатна зробити бодай що-небудь, коли я стою за дверима». «Я не знала, що ти був…» «Просто зроби це, — каже він. — Я втомився від балачок».

Я складаю хустку й незграбно зав’язую її на потилиці. Він просовує палець між хусткою та моєю бровою, ще два пальці; розв’язує хустку, зав’язує її наново власноруч. Я більше не можу бачити тонесеньку смужку світла з її нижнього краю. Лунає шелест целофану, тихо рветься папір, клацає запальничка, мені до рота кладуть цигарку. Він згинає пальці моєї лівої руки так, аби вони могли тримати маленьку попільничку — на дотик вона скляна. Викуривши дві цигарки, я прочищаю горло, відкриваю рот — аж тут чутно грюкіт у двері. Я чую його кроки по дерев’яній підлозі, звук замка, тихі голоси. Другий такий же глибокий, як і його, але інший за звучанням — жіночий? «Вчасно…» — каже він. Далі я чую якесь нерозбірливе бурмотіння, а відтак «Гаразд, тоді…» та «…Починай зараз».

Упродовж наступних десяти хвилин мене знову вдягають — жінка, тепер я в цьому впевнена: її великі груди труться об мене, я відчуваю їхні тепло й м’якість. У повітрі витає стійкий аромат парфумів, що його я не можу визначити: не докучливий, хоча й солодкий; не задушливий, хоча й із мускусом, який ні з чим не сплутати, і також трохи вербени. У неї довгі нігті, вона нижча за мене, вона нещодавно випила трохи віскі й прополоскала рот «Лаворісом». У неї жорстке волосся, ціла грива; її волосся, як і її груди, постійно торкається моєї шкіри.

Я роблю спробу уявити одяг, який вона вдягає на мене. Трусики маленькі, зроблені з гладенької тканини, їхній край проходить просто над лінією мого лобкового волосся, і трохи свербить. Вона взуває мене в чоботи, що застібаються на блискавку. Нахил, з яким вони підтримують мої стопи, означає одне: у них високі підбори та велика платформа. Вона вдягає мені спідницю через голову, застібає її ззаду. Я торкаюся тканини, беручи її великим та вказівним пальцями: вона прохолодна й слизька, мов пластикове покриття дощовика, — вініл: на мені вінілова спідниця, що закінчується — мої руки висять обабіч — на рівні кінчиків моїх пальців. Наступним іде бюстгальтер. «Нахилися вперед, солоденька, — каже голос курця змовницьким, дівочим тоном. — Зробімо так, аби було найкращим чином». Я нахиляюся, тоді як вона бере мої груди, кожну долонею однієї руки, стискаючи їх до центра, штовхаючи поролонові подушечки вниз і до пахв. Коли вона допомагає мені вирівняти спину, я проводжу пальцями по тому, що виступає з жорсткого мережива: мої груди торкаються одна одної, зазвичай так буває лише в руках чоловіка. Від думки про груди, котрі так екстравагантно лежать у бюстгальтері, я починаю хіхікати. «Чому тобі весело?» — запитує він. «Дивися, — кажу я. — Постав себе на моє місце. Ти в готелі із зав’язаними очима, і хтось незнайомий тобі вдягає на тебе бюстгальтер із пуш-апом, за який у віці від дванадцяти до вісімнадцяти ти ладна була б віддати пару зубів, дарма що мама ніколи б не дозволила тобі його вдягти. Уяви собі це, а тоді скажи мені, якщо тобі не буде смішно». Він каже: «Я розумію тебе».

Тим часом на мене через голову вдягають якусь майку. У неї немає бретельок, вона закінчується на два дюйми вище від моєї талії, а починається там, де мої груди ховає жорстке мереживо. «Вінілова спідниця, — думаю я, — топ, із якого я вивалююся й стирчу, чоботи на платформі — я вдягнена в костюм повії».

У мене немає часу на переосмислення цієї щойно розгаданої загадки. З моїх очей прибирають хустку. Просто перед моїм обличчям у приглушеному північному сяйві мерехтить величезна біла перука в стилі Доллі Партон над густо підведеними очима, блискучими темно-коричневими губами. Я бачу чорний, прозорий топ, низько опущений над великими грудьми в чорному мереживному бюстгальтері; пурпурну вінілову спідницю, що ледве сягає середини стегна, лаковані чоботи — двійники моїх: ми двоє в майже однакових костюмах, мов конкурсантки у ще не оголошеному таємничому змаганні. Я дивлюся мовчки.

Жоден із них не ворушиться. Лише коли я сідаю на скрипливе ліжко, кінець кінцем починаючи формулювати запитання, він каже: «Роби решту».

Решта, що займає приблизно півгодини, це перука, як у неї, та рясне застосування косметики. Флакончики, пензлі та туби одне за одним виринають із золотої косметички, прихованої в надрах дуже великої сумки. Хоча вона намагається терпляче й завзято, їй не вдається приклеїти накладні вії до моїх повік. Я не звикла до процедури, тому не можу втриматися від того, аби не кліпати очима, мов божевільна. Натомість вона покриває мої вії тоннами туші, дає одному шарові просохнути, — у цей час накладає зелені тіні для повік, — а за ним накладає ще один шар, і ще один. Вона обводить мої губи твердим коротким олівцем, натискаючи, аби домогтися яскравого кольору; заповнює так ретельно окреслений простір своєю темно-коричневою губною помадою, а тоді покриває все це тонким шаром вазеліну. Ще трохи ляскань та рухів гребінця для щурячих хвостиків, і вона каже, задоволена собою: «Ну от, тепер час подивитися на себе, солоденька. Дзеркало он там». Я дивлюся на нього. Він сидить у єдиному кріслі, одна гомілка лежить на коліні, руки в кишенях. Він мовчить. Я повільно йду до дверей ванної та її дзеркала; вузька діагональна тріщина виходить із його лівого верхнього кута й утворює правильний трикутник.

Картина, яку я бачу в дзеркалі, проста — від неї відводять погляд, перебуваючи в компанії чоловіка, або кидають швидкий погляд зверху вниз, підозріло, якщо думають, що їх ніхто не бачить: проститутка з Восьмої авеню; не чарівна нічна леді з паризького кафе, немов з «Irma la Douce», а незграбна, жахливо нафарбована вулична нью-йоркська шльондра із сімдесятих у своїй перуці та лахмітті, що лишилося з шістдесятих, так само готова обслужити всіх до останнього клієнта, як і обчистити їхні гаманці; жінка, котра затуляє своє обличчя великим пакетом у репортажі про чергову облаву, що його транслюють у випуску новин о шостій вечора.

Я обертаюся до решти присутніх… «Не можу навіть просто піти, — думаю я, — не в такому ж вигляді…» Троє людей дивляться одне на одного в цій жалюгідній маленькій кімнатці: шльондри-двійнята та чисто поголений, розслаблений чоловік у синьому костюмі в тонку смужку, накрохмаленій світло-рожевій сорочці, темно- синій краватці в дрібнесеньку білу цяточку. «Маєш приголомшливий вигляд, солоденька», — каже одна повія другій. «Я не плачу тобі за розмови», — весело відгукується чоловік у кріслі. «Хіба тобі не подобається її вигляд? — наполягає шльондра. — Хіба це не те, чого ти хотів?» «Ти ж не робила це заради задоволення, — каже він, проте досі весело. — А цей вигляд не коштував тобі навіть третини від того, що ти з мене взяла». «Доволі важко, маю тобі сказати, знайти речі, що пасували б одна до одної, до того ж із розміром також була проблема…» «Усі сьогодні в балакучому настрої, окрім мене, — каже чоловік. — Зніми з мене одяг. І сьогодні можеш не поспішати, у нас купа часу, а вона може навчитися кількох трюків від професіонала. Гей, іди сюди, сядь, дивися. Можеш набратися досвіду».

Я немов пустила коріння на тому пошарпаному клаптику підлоги перед ванною кімнатою. Вона почала роздягати його — я ніколи не заходила далі одного розстібнутого ґудзика на його сорочці — буденно й швидко, мов мама, що роздягає маленького хлопчика перед ванною, дитину, яка так утомилася за день, що може лише стояти спокійно й не рухатися, аби з неї зняли брудний одяг, занурили у воду, а тоді вдягли в піжаму, а потім вклали в ліжко.

Сторінки


В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Дев’ять з половиною тижнів» автора Елізабет Мак-Нілл на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „29“ на сторінці 1. Приємного читання.

Запит на курсову/дипломну

Шукаєте де можна замовити написання дипломної/курсової роботи? Зробіть запит та ми оцінимо вартість і строки виконання роботи.

Введіть ваш номер телефону для зв'язку, в форматі 0505554433
Введіть тут тему своєї роботи