Розділ «30»

Я сиджу в кутку вагона метро. Спливло лише два місяці, трохи більш ніж дев’ять тижнів, ось уже два місяці, як я втратила над собою контроль. Навпроти мене сідає хлопчик, його кучеряве волосся падає на кругле чоло, сорочка розстібнута, розгорнута книжка надійно лежить у руках. Я, не відводячи очей, дивлюся на нього й відчуваю, що моє тіло топиться й тече. Він теж дивиться на мене, він двічі намагався усміхнутися. Мої руки складені на колінах, одна відкрита долоня лежить у другій. Я не всміхаюся. Я впевнена у своїй новій силі й відчуваю, що хлопчик, який сидить через прохід, також. Без сумніву, ця сила не нова, можливо, вона старовинна, я просто ніколи не знала про неї. Сила йти.

На Вест-Форс-стрит я виходжу. Хлопчик витягує шию, відкриває рот, коли я обертаюся до нього, підстрибує з місця, дивним чином кидається до виходу, але двері вже зачинилися.

Тож хлопчина в метро також відчув це. Мабуть, це просочується з моїх пор. Упродовж останніх двох місяців щоночі я дізнавалася про себе щось нове, і підводна течія ставала сильнішою щогодини; руки прикуті до ліжка над головою, переривчасте дихання. «Це щось нове» — миготіло в мене в голові. Упевнена нова влада — вразливість, порочна лише тому, що тотальна, природна, як трава чи асфальт у Нью-Йорку. Влада йти. Візьми мене, що завгодно зроби мені, що завгодно, візьми мене, як завгодно, убий мене, якщо це принесе тобі насолоду. Але спочатку спробуй прив’язати мене. Подивися на мене: мої очі заплющені, твої пальці залишили відбиток на моїй щоці, вологе пасмо волосся лежить там, де сила земного тяжіння змусила його влягтися, коли моя голова падала на подушку. А ще краще — поговори зі мною, перш ніж вдарити, низьким голосом, і пристебни мене наручниками до ніжки стола, і годуй, доки я плазую на підлозі. Зроби так, щоб я взяла тебе в рот між шматочками смаженої тріски та картоплею фрі, спочатку повільно піднеси келих із вином до моїх губ, поки рідина не потече мені на язик; мої очі заплющені, тобі доведеться власноруч визначати, як сильно треба нахилити келих, на мене не розраховуй. Вино тече по моєму підборіддю, ніхто його не зітре, а далі одному Господу відомо, що буде: широкі шрами та придушений крик — уперше. Торкаючись шрамів пальцями, відчуваєш, як знову наповнюється кров’ю твій прутень, наші погляди переплітаються.

Кілька тижнів по тому придушувати крики більше не вдається. Можливо, трохи згодом тонесенький струмочок крові. Що воно, як воно — бити до крові? Коли тобі чотири, ти не можеш уявити, як воно, коли тобі п’ять. Якщо тобі не доводилося кричати так, що неможливо стриматися, ти не можеш уявити, що це таке. Тепер я знаю, що це таке, це нагадує оргазм. Лунає звук десь удалині, він має причетність до мене, він, звісно, не має причетності до мене, жодної відповідальності. Моє тіло здається, піддається. Жодних меж. Дивні чужі звуки десь удалині, на мене не розраховуй.

Роки постійного вдавання лишилися позаду. Сила симулювати екстаз, малесеньке, жалюгідне відчуття контролю, що це дає: «Ох, о-о-о, а-ах, о-о-о, люба». «Бомба в ліжку», — шепоче чоловік своєму найкращому другові, коли я входжу до вітальні, кілька років тому. Я жодного разу не кінчила з тим чоловіком, жодного — за десять місяців марних зворотно-поступальних рухів, але він усе одно лишився задоволений моїми реакціями. Дивитися на нього наді мною, важко дихати, поки він кінчає, його очі міцно заплющені, червоне обличчя далеко зверху, я контролюю ситуацію. Більше нічого. Цей прийняв мене, узяв мене, має наді мною владу, він може отримати все. Нехай забирає, як же сильно я цього жадаю.

«За всіма межами» — назва порнострічки, яку показують у кіно на розі Бродвею та Сорок четвертої. «За всіма межами» — який чудовий звук; він пообіцяв, що ми подивимося цей фільм. «Ми підемо на тисячі фільмів, — каже він, — щойно пройдемо це, цю фазу життя». Він має рацію. Кожен має пройти таку фазу життя, як ця. Погляд розмитий, я небезпечно мчуся в нетверезому стані вузькими звивистими дорогами, немов по головній автостраді Нью-Йорка, на спідометрі 180 кілометрів на годину, я не звертаю уваги на власний стан та обмеження швидкості. Він веде мене, спрямовує мене, крок за обережним кроком — абсолютно тверезо — і от одна межа, друга, межі падають і лишаються на узбіччі. Я у відкритому морі. За три дні я вийшла за всі свої межі. Упродовж двох місяців я не контролюю себе. Давно я полишила рахувати, як часто кінчаю, як часто я промовила: «Будь ласка, ні, будь ласка, ах, ні». Я благаю щоночі, із задоволенням благаю. «Будь ласка, що?» — тихо каже він, і я знову кінчаю, мій голос лунає десь далеко, це не мій голос. Я молю щоночі, страшні зойки вириваються з мого горла, у животі тепло й волого, солодкий сироп тече по ногах, жодного контролю.

Послухай, Пресвята Діво Маріє, тепер я така, як ти; мені тепер не потрібно мати над собою владу, він робить усе сам, він робитиме це, доки не вб’є мене. Не зможе, він не вб’є мене, адже ми обоє надто егоїстичні для цього. Є сила-силенна способів просунутися далі, попереду ціле життя. То спершу були широкі рубці та приглушений лемент. Я була з ним упродовж лише дев’яти тижнів, і ми пішли далеко вперед від приглушеного лементу. Існує неймовірна безліч речей, які люди можуть зробити одне одному, перш ніж убивати. Перший струмочок крові — достолиха. І нагадування про всяк випадок: «Якщо ти все-таки вб’єш мене, доведеться шукати когось іншого. А чи так легко знайти таку жінку, як я?»