Розділ «29»

Коли він лягає на спину, то каже, дивлячись не на мене, а на жінку, що стоїть поруч із ним: «Тягни свою дупу сюди, на це крісло, щоб мені не треба було йти за тобою». Немов у трансі я перетинаю кімнату й сідаю. Немов у трансі я спостерігаю, як вона лізе на скрипуче ліжко, немов у трансі я бачу, як вона зручно влаштовується між його ногами. Я не можу втриматися від тремтіння, попри те, що стуляю ноги, впираюся ліктями в коліна, кісточками пальців — у нижню щелепу. Її спідниця задирається, показуючи мені чорний трикутник її білизни та її зад. На кілька секунд я замислююся над тим, яка бездоганна в неї шкіра, мій мозок відзначає об’єктивно й із деяким чемним здивуванням, які благородні форми можуть мати такі сідниці; ошатні пасма її жовтої перуки зараз відкинуті назад і лежать між її лопаток, нависають над його зведеними ногами. Спочатку чутно лише звуки смоктання, та згодом він зітхає, важко й переривчасто дихає, а тоді з його губ злітає стогін. Цей звук дуже добре мені відомий. Цей звук, як вважала я досі, належить лише мені («Чому я так вважала? — думаю я. — Чому я так вважала?»), міг бути викликаний лише моїми губами, був вартий виграшного лотерейного білета, підвищення, усіх моїх талантів та навичок… мої кулаки стають сірими й слизькими від туші, що потекла на них. Її рука між його ногами, її голова рухається вертикально — вгору й униз — повільно й довго. «Так, не зупиняйся… — шепоче він, — Господи Ісусе…» У моєму кулаці мерзенне жовте пасмо вовни, усе кубло поступається під моїм натиском, я жбурляю пасмо геть, обидві мої руки беруться за її м’яке світло-каштанове волосся, густо притрушене сивиною. «Що за…» Вона підводиться; далі мішанина з тіл, а тоді він сидить на краю ліжка. Я лежу на його лівому стегні, його права нога притискає мої коліна, його ліва рука міцно тримає мене за зап’ястя біля спини. Він поправляє вінілову спідницю, каже: «Передай мені мій ремінь», ковзає пальцями між моєю шкірою та еластичною тканиною й нарешті опускає трусики, що дратують мене, на мої стегна.

Я зціпила зуби в сліпому жаху й гніві, нових для мене. «Я не буду, не буду, хай він б’є мене вічно, я не видам ані звуку…» Учителька в другому класі казала учневі, — похмурому хлопцеві, котрий був більшим та вищим від решти нас, — коли він упускав олівець, а часто без жодної на те причини: «Твій батько має покласти тебе собі на коліна, зняти твої штани й надавати тобі стусанів». Сказана спокійним голосом, ця фраза стає моторошною у своїй милості, мов нічне жахіття; раз на тиждень незручна хвиля хихикання прокочується тихим шкільним класом, двадцять вісім дітей семи років схиляють голови над своїми зошитами із соромом, таким же незрозумілим для них, як і неосяжним. Я не згадувала про цю вчительку або близькість вологих боліт, думку про котрі вона викликала, відтоді як перейшла до третього класу й опинилася в турботливих руках грубуватої міс Ліндлі. І ось воно, відроджене й вільне, мерзенне, принизливіше, ніж усе, що він робив мені в минулому: змушена інтимність — плоть до плоті — це куди гірше, ніж бути прив’язаною до ліжка, ніж плазувати по підлозі; наручники й ланцюги — акт милосердя порівняно з таким висінням, сідниці, мов на тарілці, кров бухкає у вухах…

Звісно, з мого горла виривається крик. Він зупиняється, але не відпускає мене. Прохолодна долоня ніжно гладить мою шкіру, пальці проводять лінію в один бік та в другий; рівна долоня легко торкається моїх стегон і просувається туди, де його ноги міцно їх тримають, веде по лінії між стегон від колін наверх, а тоді знову вниз і ще раз повільно вгору. «Дай мені той вазелін, що в тебе був, — каже він, — і тримай її за руки». Мої сідниці розведені, я відчуваю натиск його пальця у своєму анальному отворі, його рука між моїх ніг, один слизький палець пірнає в потаємне місце між заплющених губ. Кожен мій мускул напружений. Я фокусую погляд на жовтих спіралях, що крутяться на чорному тлі під моїми міцно стуленими повіками, я зціплюю зуби, втискаю нігті в плоть своїх долонь. Відчай у тисячі разів сильніший, ніж тоді, коли він уперше вдарив мене: я не винесу цього, не так, будь ласка, не… моє тіло починає здаватися під повільним нестримним натиском, що невдовзі змушує мене жадібно звиватися в його руках. «Ти думаєш, що знаєш, чого хочеш, люба, — чую я його низький голос, майже шепіт, біля самого вуха, — але натомість щоразу робиш те, чого хоче твоя пизда», — і різкий сильний удар. «Заткни її», — каже він, і мої губи накриває напарфумлена рука, у котру я вгризаюся так несамовито, як тільки можу, а тоді хтось вставляє між моїх зубів шарф і міцно його тримає, хтось важко дихає праворуч від мене; та ось мій рот знову вільний, його руки пестять мене, аж доки моє тіло не здається, значно швидше цього разу. «Будь ласка, я не можу терпіти це, будь ласка, зроби так, щоб я кінчила» змінюється під ще одним ударом на просте «Будь ласка…» Моє тіло кидають на ліжко, схлипування придушене подушкою та віддалене навіть для мене, язик на моїй шкірі й подушку прибирають, і я бачу його лице над моїм, але язик досі там, унизу, швидко доводить мене до стогонів; моя голова на його плечі, він лягає поруч зі мною, розтягнувшись на всю довжину свого тіла, рукою міцно тримає мене, пальці накривають мій рот, вона сидить на ньому верхи. Ми зовсім поруч із нею й дивимося одна на одну, коли він кінчає.