Розділ «26»

Я ніколи жодній душі не дозволяла прочитати мої щоденники.

Ведення цих нотаток було гарячковим, переривчастим. Іноді я ретельно, зосереджено заповнювала рядки у вагоні метро, що важко перевалювався з боку на бік, мов товста качка (однією долонею завжди закривала сторінки від пасажирів, що стояли наді мною, і кидала сором’язливі погляди на тих, хто торкався моїх стегон зліва та справа); так само сором’язливо я писала за власним столом у коротких перервах між спішним поверненням із зустрічі з клієнтом та нарадою, призначеною за чверть години; або на самоті вночі, за кілька сантиметрів від екрана без звуку, на якому поважно біжить вулицею тридюймовий Коджак[20]: його сьогоднішній бандит тихо повертає за ріг, мовчки розкидає сміттєві баки на шляху; або в зачинених ванних, розтягнувшись на холодній підлозі, поки вода шумно тече в раковину, щоб чоловік, котрий лежить у моєму ліжку, не чув, що я пишу: «Це стає чимось… Я хотіла раніше… давно мало б початися…»; щоденні записи, мов у нав’язливому стані, тривали впродовж кількох місяців, а потім зникли на півроку без об’єктивної на те причини. Винятком стали лише одиничні фрази на кшталт «Восьме березня, дощить, волосся — суцільний жах».

Я завжди ставилася до людей, що оприлюднювали свої щоденники, з недовірою. Мені видавалося, що читати справжній щоденник публічно — ґвалтування, а щоденник, написаний для того, аби його прочитали інші, втрачає свою основну суть — бути потаємним місцем автора — і не може бути чимось іншим, ніж банальні варіації того самого: «Восьме березня, дощить, волосся — суцільний жах».

Кілька років тому я застала зненацька свого тодішнього коханця, що тримав у руках мій розгорнутий щоденник. І хоча я знала, що він навряд чи встиг прочитати бодай одне слово — я повернулася до кімнати занадто швидко; хоча я знала, що він був глибоко нещасним через непорозуміння між нами й, напевно, сподівався віднайти рішення поміж рядків; хоча я знала, що не варто було залишати його наодинці з моїм щоденником і що цей інцидент точно стане для мене приводом, — я все одно подумала: «Усе, усе скінчено». Я не вимовила ані слова, лише дивилася, як він, ніяковіючи, згортає книжку. Я пішла й ще впродовж багатьох тижнів згадувала про нього лише в контексті половини фрази: «…ще й щоденник мій читав».

Відтоді як ми познайомилися, я писала щодня, спочатку три-чотири речення на день, а невдовзі по кілька сторінок. Коли одного вечора він дістав щоденник із мого відкритого портфеля, що стояв біля столика, і почав гортати його сторінки, загадкова суміш відчуттів ковзнула вгору по моїй спині: спочатку тривога, потім полегшення, замилування, радість. Як я могла це витримати? Увесь той час, що він не читав цей щоденник, як довго це було, ніхто не міг прочитати мене. Підлітковий шифр, щільний почерк, ускладнений рештками латинських висловів, що наразі майже забуті й мали бути незрозумілими нікому, окрім мене, а іноді виходили й за межі мого розуміння за декілька тижнів потому.

Щоразу я кидалася до шухляд, коли лунав вхідний дзвінок, і ховала нотатки між трусиками та носовими хустинками; щоразу, коли я наостанок окидала оком кімнату, аби переконатися, що ніде не залишилося нічого, чого б я не хотіла показувати чи розкривати. Постійно сушити собі голову в пошуках схованки, яку ніхто не знайде; огидна самотність, безрадісний особистий простір. «Усе, — подумала я, — усе скінчено: він знає про мене все, більше нема чого приховувати». А тоді сіла біля низу дивана й дивилася, як він читає.