Розділ «3»

Сьогодні четвер. Ми вечеряли разом у кафе в неділю та понеділок, у вівторок — у мене вдома, у середу побували в гостях у моєї колеги, де скуштували холодної м’ясної нарізки, придбаної в «Забарс». Сьогодні він готує вечерю в себе вдома. Ми на кухні, балакаємо, доки він ріже салат. Він відмовився від моєї пропозиції допомогти, налив нам по келиху вина й ледве встиг спитати, чи маю я братів і сестер, аж тут йому хтось телефонує. «Розумію, але ні, — каже він. — Мені зараз справді не до того. Ні, кажу тобі, ця фігня може почекати до завтра…» Довга пауза, під час якої він гримасує мені, хитаючи головою. Несподівано він вибухає: «Милостивий Боже! Гаразд, приходь. Але дві години, не більше. Присягаюся, якщо ти не покинеш моєї оселі за дві години, трясця йому всьому, я маю плани на сьогоднішній вечір…»

«Цей йолоп, — важко зітхає він, роздратований і трохи сором’язливий. — Я хочу, щоб він зник із мого життя. Він непоганий хлопчина; з ним можна перехилити не один кухоль пива, але між нами нема нічого спільного, окрім того, що він грає в теніс там, де і я, і працює зі мною в одній компанії, де часто не може виконати роботу вчасно, тож змушений постійно наздоганяти, брати інтенсивний курс, мов у середній школі. Він не дуже кмітливий, та й узагалі поводиться, мов ганчірка. Він прийде о восьмій; знайома історія, чергова фігня, яку він мав зробити два тижні тому, а тепер панікує. Мені справді дуже шкода. Але нам доведеться піти до спальні, і ти подивишся телевізор».

«Я б краще пішла додому», — кажу я. «Ні, не підеш, — відповідає він. — Не йди додому, саме цього я й боявся. Слухай, ми повечеряємо, ти кілька годин чимось розважиш себе сама, — зателефонуй матері, наприклад, роби, що тобі заманеться, — і ми чудово проведемо час, коли він піде. Буде ж лише десята вечора. Гаразд?» «Узагалі-то я не маю звички телефонувати мамі, коли треба вбити годину-другу, — кажу я. — Мені огидна сама ідея вбивання двох годин, трьох, байдуже. Шкода, що я не маю із собою роботи…» «Обирай, — каже він. — Усе, що забажаєш, аби не сумувала». Він з ентузіазмом простягає мені свій портфель із паперами, і я щиро сміюся.

«Гаразд, — кажу я. — Знайду собі щось почитати. Але я піду до спальні, і твій знайомий навіть гадки не повинен мати, що я тут. Якщо о десятій він усе ще буде в тебе, я візьму мітлу, накину на голову простирадло, вийду до вас і буду непристойно танцювати». «Чудово, — сяє він. — Телевізор я все одно принесу сюди про всяк випадок, якщо тобі стане сумно. А після вечері збігаю до газетного кіоску, що за квартал звідси, і принесу тобі купу журналів, аби почерпнула звідти кілька нових хтивих рухів і поз, про які могла не знати раніше». «Дякую», — кажу я, і він усміхається.

Після салату із соковитим шматком м’яса ми п’ємо каву у вітальні, сидячи на глибокому м’якому дивані, оббитому блакитною тканиною, що потерлася на ручках до майже сірого кольору, і тугою окантовкою, що де-не-де також надірвана. «І що ти з нею робиш, з цією кавою?» — питаю я. «Роблю, — спантеличено повторює він. — Нічого, вона зварена в кавоварці. Щось не так?» «Стривай, — кажу я, — я обійдуся без журналів, якщо ти даси мені отого Жіда в блискучій білій обкладинці, що стоїть на лівій верхній полиці у вітальні. Я звернула увагу на корінець тієї книги ще за вечерею. Цей чоловік завжди видавався мені вельми розпусним». Проте коли він дає мені книжку, виявляється, що вона французькою. А Кафка, що впав із полиці, коли він тягнувся за Жідом, — німецькою. «Не зважай, — кажу я. — У тебе є “Розбите серце Белінди”? Або ще краще — “Пристрасті буремної ночі”?» «Мені прикро, — каже він, — але, здається, у мене нема жодної…» Його турботливий, зніяковілий голос дратує мене. «Тоді “Війну і мир”, — в’їдливо кидаю я. — У тому рідкісному, вишуканому японському перекладі».

Він кладе на стіл дві книжки, які тримав у руках, і обіймає мене. «Мила моя…» «А також, — перериваю я його голосом, таким же невдоволеним та обуреним, як і я сама, — це трохи поспішно — називати мене милою, чи не так? Ми знайомі лише дев’яносто шість годин». Він притягує мене до себе й міцно обіймає. «Послухай, я не можу описати, наскільки мені шкода, що плани змінилися. Цей прицюцькуватий… Я зараз просто все скасую».

Щойно він тягне руку до слухавки, я почуваюся смішною. Я прочищаю горло, голосно ковтаю й кажу: «Не зважай на це. Мені знадобиться дві години, аби прочитати газету, а якщо ти даси мені папір, то я напишу листа, що його вже кілька місяців як мала відправити. Це буде гарним поштовхом для мого сумління. А ще мені знадобиться ручка».

Він із полегшенням широко всміхається; іде до великого дубового столу на тому кінці вітальні, вертається з пачкою тонкого паперу кремового кольору; передає мені авторучку з внутрішньої кишені свого піджака та несе телевізор до спальні. «Я дуже сподіваюся, що це не засмутить тебе, — каже він. — Таке більше не повториться». Я ще й гадки не маю, наскільки ретельно він дотримається цього слова.

Коли дзижчить вхідний дзвінок, я вже лежу на його ліжку, влаштувавшись на одній із подушок, яку приставила до стіни; мої коліна зігнуті, його масивна авторучка твердо й зручно лежить у моїй руці. Я чую, як двоє чоловіків вітаються, але тільки-но вони починають бесіду, я насилу можу розрізнити хіба поодинокі слова.

Я пишу листа («…зустріла цього чоловіка кілька днів тому, дуже непоганий початок, дуже відрізняється від Джері, який зараз більш ніж щасливий із Гаррієт, ти мусиш пам’ятати її…»), кидаю побіжний погляд на «Таймс», наспіх читаю свій гороскоп у «Пост»: «Припущення легко розвивати, але слід бути обережним, адже вони знецінюються тому, що стають усім відомі. Не плануйте нічого на ранок: цей час знадобиться вам для невідкладних покупок». Уперше у своєму житті, думаю я, мені б хотілося зрозуміти, що означає цей мій гороскоп. Я витягую ноги й падаю на подушку, немов розчавлена. Упродовж тих кількох годин, що я провела з ним тут, у його помешканні, я не приділяла уваги тому, що мене оточує. Тепер я бачу, що тут нема особливо на що дивитися. Це велика кімната з високою стелею, на підлозі лежить такий самий сірий килим, що й у коридорі та вітальні. Стіни білі, повністю голі. Ліжко, що стоїть на низькій платформі, невелике, воно здається зовсім малим. Простирадла білі — свіжі, зауважую я, такі, як у понеділок; як часто цей чоловік змінює простирадла? — ковдра світло-сіра, постільного покривала взагалі нема. Два високі вікна на стіні ліворуч від ліжка закриті жалюзі з бамбука, пофарбованого в білий колір. З одного боку ліжка стілець, на якому зараз поставлено телевізор із програвачем; приставний столик із такого ж дерева, що й платформа, стоїть праворуч. Лампа на цьому столику має білий абажур, круглу біло-блакитну підставку — такі роблять з китайських ваз — та лампочку розжарювання на 75 ватів. Мені подобається витончена підставка, але водночас я думаю: «Де б він цим не займався, чоловік, у ліжку якого я зараз лежу, певно не читає в ньому свої книги мовою оригіналу. Як можна не насолоджуватися одним із найприємніших задоволень, що доступні людині? Усе, що йому потрібне, — це трохи потужніша лампочка, парочка додаткових подушок та лампа для читання…»

Мені цікаво, що він подумав про мою спальню. Вона менша від половини його кімнати, стіни я та дві мої подружки пофарбували в слабкий світло-персиковий колір; щоб домогтися його, я мордувалася з фарбами зо три місяці. Але це було того варте. Мені цікаво, що він подумав про ліжник, прикрашений квітчастим візерунком, штори, простирадла й наволочки, дібрані в тон; три старенькі килимки з античним орнаментом; привезені з кожної з моїх подорожей дрібнички, що ними заставлена дошка для гри в шахи; косметичний столик, книжкові полиці; купи реклами, що надійшла поштою, журналів та книжок у м’якій обкладинці, що двома невеличкими пагорками розташувалися по обидва боки од ліжка; китайський пластиковий контейнер для їжі — порожній, але з виделкою всередині; білизну, вкладену в наволочку, що лежить у кутку кімнати; газетні вирізки зі світлинами Аль Пачіно та Джека Ніколсона, що стирчать у рамі великого дзеркала над столом разом зі знімками, зробленими фотоапаратом «Поляроїд», на яких зображені мої батьки — вони широко всміхаються — та я з чотирирічною кузиною на Коні-Айленді; одну листівку з норвезькими фіордами, яку надіслала мені подруга, та одну із сицилійських капличок, у яку я залюбилася два роки тому. І про обкладинки «Нью-Йоркера», що висять у рамках на стіні, і мапи країн, де я побувала (особливі для мене міста обведені червоним маркером); і про мій улюблений експонат — масне від жирних плям меню ресторану «Лючоу» в ошатній срібній рамці — першого ресторану в Нью-Йорку, який я відвідала дванадцять років тому.

А тепер я в цій кімнаті, і вона, кажу я собі, занадто проста, щоб називати її простою. Вона аскетична, якщо казати доброзичливо, або елегантна, якщо треба підлеститися, або нудна, коли вже бути чесним. У жодному разі це приміщення не можна назвати затишним. Невже ніхто не розповів йому, що на стіни можна щось вішати? Зі своєю роботою він точно може дозволити собі пару-трійку цікавих зображень; а за ту суму, яку заплатив за той потворний меблевий комплект «Стелла» у вітальні, ці стіни можна було покрити сусальним золотом…

Тепер голоси чутно краще. На годиннику майже дев’ята. Я підводжуся з ліжка й проходжу повз високий дерев’яний комод із вишуканими мідними ручками та декоративними різьбленими візерунками; коло нього довгий, вузький стіл у стилі Парсона[3], на якому стоїть лампа-близнючка тієї, що й на приставному столику біля його ліжка, та кілька спеціалізованих журналів. А от і шафа. Вона широка, з двома дверцятами однакового розміру. Коли я роблю спробу їх відчинити, праві дверцята несподівано пронизливо риплять — я завмираю на місці, затамовуючи подих. Але голос невидимого незнайомця стає дедалі гучнішим, майже криком, тоді як його голос муркоче, залишаючись тихим та врівноваженим. Я почуваюся злодюжкою. «Як і маєш почуватися, — кажу я собі, — ти і є злодюжка».

За дверима шафа виявляється високою до самої стелі. Над простором для одягу дві полиці, відділення досить глибокі. Судячи з того, що я бачу, — а мені видно лише передній край верхньої полиці, — там лежить рудувато-коричнева, добряче подряпана шкіряна валіза; чохол для фотокамери, лижні черевики та три чорні вінілові теки з написом «Податки» на широких дводюймових корінцях. На полиці нижче лежать п’ять теплих светрів із вирізом під горло: два темно-синього кольору, один чорний, один білий із трохи сіруватим відтінком, один темно-бордовий — та чотири купки сорочок: кожна або блакитна, або світло-рожева, або біла. («Я тепер раз на рік телефоную до “Брукс Бразерс”, — скаже він мені кілька днів потому. — Вони надсилають мені ці сорочки, і мені не треба ходити по крамницях». Коли на манжетах та комірці з’являються перші ознаки зношеності, він перекладає сорочку на окрему полицю й вдягає її вдома, як я дізнáюся згодом; чоловік у китайській пральні повертає йому чисті та відпрасовані зношені сорочки разом, складені окремо від решти. Якщо на сорочці виявляється пляма, яку неможливо відіпрати, він викидає її геть.)

Поруч із сорочками лежать дві тенісні ракетки, їхні ручки трохи довші за полицю, тому виступають за край. Шість білих футболок-поло на картонній підкладці, п’ять пар тенісних шортів. (Він грає щовівторка з 12:30 до 14:30, щочетверга з 12:15 до 14.00, щонеділі з 15.00 до 17.00, цілорічно, зрозумію я згодом. Він носить ракетки в чохлах, у яких їх було придбано, решту одягу — у коричневому паперовому пакеті.) Біля правої стіни, також на другій полиці, лежить стос із десяти білих наволочок, а поруч із ним — трохи більший із білих простирадл.

Не враховуючи того, у якому він зараз стоїть у сусідній кімнаті, та тих, що, імовірно, зараз чекають на хімчистку, він має дев’ять костюмів. Три — темно-сірий, темно-синій у тонку світлу смужку, сірий твідовий; усі з жилетами ідентичного розміру — цілком нові. Три інші — білий лляний, помірно-сірий фланелевий та блакитно-білий із жатого ситцю; перші два з жилетами, усі знов-таки скроєні за одною міркою — трохи поношені. Сірому габардиновому та темно-сірому вовняному в тонку смужку десь приблизно два роки; поруч висить смокінг. («Купив його чотири роки тому», — скаже він мені пізніше; він не вдягне цей смокінг при мені. Одного разу він зауважить, що його костюми вже одинадцять років робить на замовлення та сама кравчиня в «Маленькій Італії», що він не їздив на примірку ні цього року, ні минулого й дуже задоволений тим, що переконав кравчиню в необов’язковості цього нудного заняття. «Це випадково спало мені на думку: навіщо я роблю це рік за роком. Нудота, що лише забирає час, адже моя вага не змінюється з часів вищої школи, і рости я теж давно перестав». Коли на костюмі з’являються ознаки того, що його вдягали, він віддає його китайцеві на прання — але не на суху чистку. «Але ж він на добрих два фути нижчий за тебе, — скажу я, коли він у той самий спосіб позбудеться й сірого габардинового. — Як він може з ним упоратися?» «Хто його знає, — відповідає він. — Я ніколи не питаю. Він завжди забирає їх».)

Він має дві пари темно-синіх лижних штанів і дві пари старих штанів кольору хакі, на кожних плями від фарби. («Кілька років тому я спробував зробити ремонт у ванній та зрозумів, що це була помилка. Не так уже й добре в мене виходить те, що я роблю, коли думаю, що маю це зробити. Воно того не варте, та ванна пофарбована гірше, ніж ти могла б собі уявити в найстрашнішому жахітті».)

Поруч із бежевим плащем висить темне вовняне пальто, лижний пуховик на краю вішалки займає добрий фут завширшки. Складена чорна парасоля притулена до стінки в лівому куті. Біля задньої стінки діагонально стоїть набір — лижі та лижні палиці. З внутрішнього боку лівих дверцят на ручці з пруткової латуні висить дюжина краваток; вони настільки схожі одна на одну, що коли я кидаю на них швидкий погляд, здаються єдиним шматком тканини. Переважна більшість із них темно-сірі або темно-сині з малесеньким геометричним принтом бордового відтінку; два темно-сині в маленьку білу цятку, найсміливіший — сірий з обережним білим та, як не важко здогадатися, бордовим орнаментом. («Я не дуже люблю різноманітність в одязі, — скаже він. — Власному одязі, маю на увазі. Мені подобається знати, що день за днем я маю приблизно однаковий вигляд».) На підлозі акуратним рядком вишикувалися три пари кедів, чотири пари ідентичних чорних черевиків, одна пара звичайних шкіряних мокасинів густого червоного кольору.

Я зачиняю дверцята й навшпиньках іду до комода, що стоїть біля стіни й відокремлює спальню від кімнати для гостей. У ньому шість шухляд: три неглибокі, дві середні й одна глибока в самому низу. Я починаю з верхньої. Купка білих носовичків із вишитими ініціалами, наручний годинник без ремінця, старий кишеньковий годинник; складена вдвоє чорна шовкова краватка-метелик лежить у кришці від чогось на кшталт бляшанки з-під конфітюру; набір простих золотих запонок, одна вузька золота застібка для краватки та ще одна, покрита темно-синім лаком, із тонкою золотою лінією посередині, що тягнеться по всій довжині застібки. «Хтось подарував це йому, — думаю я, — це точно подарунок, і непоганий до того ж подарунок». Наступна шухляда: дві пари чорних шкіряних рукавичок, одна на підкладці, друга — без; пара бежевих — без підкладки; великі, товсті лижні рукавиці; широкий пояс-шарф. Третя: темно-сині шорти для плавання, суспензорій[4], піжама — теж темно-синя з білим візерунком, усе ще запакована в пакет від виробника. Ще один подарунок? Ні, на ній досі залишився цінник. Наступна шухляда, перша з тих, що середнього об’єму, ховає в собі щонайменше дві дюжини білих трусів. Нижче зберігається чотирнадцять пар білих вовняних шкарпеток та сорочка з манишкою в пластиковому пакеті. Найбільша шухляда не відчиняється одразу, і мені доводиться посмикати її кілька разів. Коли я зрештою домагаюся свого, то застигаю здивована: набита до краю шухляда мало не тріщить від не менш як тисячі абсолютно ідентичних довгих чорних шкарпеток. Я думаю: «У цього чоловіка більше шкарпеток, ніж у всіх чоловіків, яких я знала, разом. Чи не боїться він, що одного разу вночі закриються всі швейні фабрики країни?» («Ненавиджу ходити до пральні, — скаже він за кілька тижнів по тому. — Це просто, коли розібратися, але це забирає в мене надто багато часу. Чим більше речей ти маєш, тим рідше доведеться відвідувати крамниці чи пральні». Я дивитимуся на нього, лежачи на ліжку й відчуваючи, як розтоплюється, як тече моє тіло: він витягує з шухляди пару шкарпеток, просовує долоню в одну з них — шкіра проглядає крізь тонку тканину на п’ятці, хоча немає навіть натяку на дірку, — та кидає шкарпетку в смітник. «Краще також, аби вони всі були однакові, — відповість мені він. — Таким чином тобі не доведеться шукати відповідну пару. Я мучився з цим гівном протягом усього навчання в школі, це справді неймовірно дратує».)