Розділ «25»

Сьогодні останній день, коли я можу придумати, що подарувати мамі на день народження, і встигнути придбати подарунок. Надворі спекотна субота. Проте на перший погляд важко уявити, що на вулиці стовпчик термометра сягнув позначки «33» за Цельсієм — повітря в «Саксі» охолоджене ледь не до стану крижаної скоринки, орди відвідувачів рояться, перекочуються туди-сюди. Ми нахилилися над одним із ювелірних прилавків, роздивляємося кулони та тонкі золоті ланцюжки. Я звузила вибір до підвіски у формі серця та медальйона, що ховає в собі намальовані вручну незабудки, аж тут він шепоче: «Вкради його». Я випросталася, перекидаючи купу пакетів, які намагалася притримувати стегном жінка поруч зі мною біля прилавка. Його спина віддаляється від мене й зникає в натовпі.

Мої вуха палають, ніби мають намір підпалити й волосся. Я чекаю, коли кров відхлине від обличчя, спостерігаю за веною, що пульсує в моїй лівій руці, яка лежить на прилавку, потім перестаю стежити за веною й натомість дивлюся на долоню: вона зімкнулася, сховавши кулон у формі серця.

Продавчиня стоїть за два кроки від мене. Одночасно розмовляє з трьома покупцями. Під очима в неї темні кола, шкіра навколо губ суха й натягнута. «Нечесно красти в суботу, — лунає тонесенький голос у моїй голові. — Подивися на неї: вона вхопилася за край прилавка, немов тримаючи оборону, вона втомлена, а надто від того, що має бути тактовною геть з усіма відвідувачами; вона з радістю б накричала на нас усіх: “Дайте мені перепочити! Згиньте! Відпустіть мене додому!” Яку огидну річ ти маєш намір зробити, — каже тихесенький голос у моїй голові, — принаймні могла б обрати ранок вівторка. І чому ти вешталася впродовж усіх цих років, навіть нещасної монетки не підібравши в кабінці таксофона, а тепер вирішила стати злодюжкою, на цьому етапі свого життя?..» Я беру другий кулон у праву руку, найближчий до мене золотий ланцюжок і голосно кажу, звертаючись до продавчині: «Я беру ці, можна мені оці, будь ласка». Вона всміхається й каже: «Мені теж він подобається більше за всі».

Я кручу в руках кредитну картку, підписую чек, вхоплюю обома руками паперовий пакет… Він притулився до автобусної зупинки на П’ятнадцятій вулиці. Він махає мені, одночасно стукає у вікно таксі, що проїжджає повз нього. Він чекає, притримуючи для мене дверцята, поки я переходжу вулицю й сідаю на заднє сидіння, сідає сам, називає адресу водієві й із радістю в голосі каже: «Дуже приємний тариф, якщо дозволите, а ще й кондиціонер». Лише зараз він простягає мені відкриту долоню. Я упускаю кулон — слизький та вологий у моєму кулаці — на суху шкіру. «Я купила інший, — кажу я. — Я не могла просто піти…» Він сміється, куйовдить моє волосся однією рукою, а другою притягує до себе. Моя голова лягає на його груди. Його сорочка хрустка на дотик. Його шкіра пахне милом так, ніби він щойно вийшов із душу. «Це трохи не те, що я уявляв, — каже він, — але й так згодиться». І у вдаваному здивуванні: «Ти що, тремтиш?» — він міцно обіймає мене.

Він задоволений мною, але так буденно й невимушено, що я думаю: «Він знав, знав із самого початку, що я зроблю це, у нього не було жодних сумнівів». Я ховаю обличчя на його грудях і заплющую очі. «Це майже не забрало часу, — думаю я, — та й особливих зусиль, чесно кажучи, докладати не довелося. Весела витівка».

Щойно ми дістаємося дому, він підписує конверт, загортає кулон із цінником у 39,95 долара в кілька шарів туалетного паперу й приклеює поштову марку на конверт. «Біжи в хол та відправ оце, там добра дівчинка. Вони отримають його у вівторок».

Я дивлюся спочатку на нього, а потім на конверт. Він ляскає пальцями: «Знаєш, про що ми забули? Спакувати подарунок для твоєї мами. Чому ти одразу не загорнула кулон у подарунковий папір? Я сходжу за ним, а коли повернуся, сподіваюся, ти проженеш цей дурний погляд зі свого обличчя. Люба, ти не обікрала Форт Нокс[19], пам’ятаєш?»

Через кілька днів він показує мені найпрекрасніший із ножів, які я будь-коли бачила. Я сиджу в нього на коліні, коли він витягає його з внутрішньої кишені свого піджака. Ручка ножа срібна, інкрустована перламутром. Він показує мені, як лезо вискакує з піхви з фривольним клацанням, як блискуча сталь зникає знову між двома срібними частинами ручки. «Хочеш спробувати?» — вузька ручка лягає мені на долоню, прохолодна й точна, така знайома мені, ніби я отримала її багато років тому як подарунок на повноліття.

Вагаючись, я повертаю йому цей чарівний предмет назад. Він іще раз відкриває його й легко притискає край леза до мого горла. Я відхиляюся трохи назад, потім іще трохи, потім назад, доки вже не маю можливості уникати леза. Сталевий кінчик видається безпечним, мов зубочистка. «Не смійся, — каже він. — Він пройде просто крізь…» Але я сміюся, і він знав, що я сміятимуся, тому прибрав край тієї зубочистки від мого горла задовго до того, як я здригнулася в першому вибуху сміху. «Я прибрав лезо в останній момент, — каже він. — В останній момент, розумієш?» «Твої жарти гірші за жарти всіх чоловіків, яких я коли-небудь знала», — кажу я гортанним голосом, моя голова досі закинута назад до спини. «Не намагайся розпалити мене байками про своїх колишніх коханців, — каже він. — Це настільки дешево. Лише погань таке робить». «То це я і є, — кажу я. — Нарешті показую тобі своє справжнє обличчя». «Справжнє обличчя, — передражнює він. — Що за нестерпна зарозумілість? Ніби я не знав, хто ти така, тієї хвилини, як тебе побачив». «Он воно як? — кажу я, сідаючи. — Он воно як?» Мені не спадає на думку, що сказати, але нема потреби хвилюватися. Він перериває мої сплутані, наполовину дитячі, незграбні обривки роздумів і каже: «Наступного тижня кого-небудь пограбуєш. У ліфті це буде зробити найпростіше, можеш вдягнути свій костюм, не розказуй мені нічого. А зараз злізь із мого коліна, я тепер три дні не зможу ходити».

Я одразу знаю, у якому ліфті це робитиму. Я часто запрошувала на ланч свою подругу в її офісі, що за два квартали від мене. Я знаю, що другий поверх у тій будівлі вже кілька місяців був порожнім, а двері на сходи відчинені. Наступного дня я маю зустріч о третій. За півгодини вона закінчується, і я їду на метро до його квартири замість того, аби повернутися в офіс. На вулиці панує вологий вар, і їхати вулицею незручно. «Як вони можуть ходити в цьому одязі, — думаю я, — у розпалі липня?» Я помираю, піт стікає річками під сорочкою, жилетом та піджаком, жінки в сукнях без рукавів тепер здаються мені феями, що літають у повітрі. Я торкаюся гладенького довгого предмета у своїй кишені, ніби очікую інструкції від нього, як від талісмана-путівника.

Я кілька разів віталася з цим швейцаром. Він не впізнає мене, і я легковажно відчуваю себе невидимою. Я стою перед дошкою, на якій перераховано назви та номери офісів компаній у будівлі, скоса поглядаючи на людей зліва від мене: дві жінки чекають перед ліфтами, які ведуть на верхні поверхи, чоловік середніх років, що стоїть перед ними, хоче спуститися на нижній поверх. Я йду до відчинених дверей одного з ліфтів, які обслуговують поверхи з першого по вісімнадцятий.

Троє чоловіків та одна жінка несподівано з’являються поміж мною та чоловіком середніх років і проходять у ліфт. Я заходжу за ним. Він натискає дев’ятий. Я натискаю другий. Ще до того, як двері зачиняються, тонке блискуче срібло залишає мою кишеню. Грайливе клацання лунає за збігом обставин у той момент, коли ліфт починає рух униз. До його горла наближається край леза, і голова закидається назад під знайомим мені кутом. Я витягую вільну руку вперед. Шкіряний гаманець — досі теплий — лягає мені в долоню в той момент, коли двері відчиняються. Я виходжу. Ми дивимося одне на одного, похмурі, ніби обоє зійшли зі світлини, зробленої на зламі століть, і двері зачиняються. Жоден із нас не видав ані звуку. Я роблю десять кроків до сходів, спускаюся на один проліт, виходжу крізь сірі металеві двері в хол. Швейцар п’є щось із пластикового стаканчика й обмінюється жартами з поштарем. Я проходжу повз них, далі йду крізь обертові двері, потім два квартали до метро, на метро кілька миль на південь, по східцях із метро й чотири квартали до його будинку.

Мені вистачає часу на те, щоб роздягтися, вдягти власні речі назад і змити клей з обличчя до того, як він прийде додому. Я сиджу на дивані й вдаю, ніби читаю вечірню газету. Він каже: «А ти сьогодні рано. Я купив біфштекс, чортова котлета на вагу золота». Я не підводжу голови, хоча літери розпливаються й зливаються в одну в мене перед очима. Відстрочена реакція нарешті настає: мені треба зосередитися, аби втриматися й не заплакати, і я намагаюся зрозуміти, чому болять стегна, чому скорочуються й розкриваються м’язи глибоко в піхві, чому я збуджена так сильно, ніби його язик пестить мене, ніби повітря раптово стало небезпечно розрідженим та пронизливим.

Газета без шелесту падає мені на коліна. Він побачив гаманець на столику. «А… — каже він і ставить на підлогу портфель. — Відкрий його».

«Відкрий його… відкрий… відкрий його». Моє тіло сприймає слова так, ніби вони не мають стосунку до гаманця. Я сповзаю з дивана й опускаюся на коліна перед низьким столиком. Він сідає позаду мене, масажує мені шию та плечі. Я дістаю — один за одним — маленьку записну книжку, чекову книжку, картку «Амерікен Експрес», картку «Дайнерс Клаб», картку «Мастер Чардж»; водійське посвідчення, тонкий чорний олівець, який можна заправляти, зім’ятий обривок паперу з двома телефонними номерами, нашкрябаними наспіх кульковою ручкою; візитівку флориста, візитівку агента з ритуальних послуг, оголошення про знижки на послуги столяра, вирване з газети «Віладж Войс», рожеву квитанцію із сухої хімчистки на Третій авеню та триста двадцять один долар.

«Гм», — каже він. Його підборіддя зараз спочиває на моєму плечі. Ліва рука обіймає мене, долоня пестить мої груди. Його права рука — просунув її під мій правий лікоть — тягнеться до столу, де акуратно розкладено вміст гаманця.

«Леонард Бьорґер, 14 серпня 1917, — читає він із водійського посвідчення мені на вухо. — Яке доречне ім’я вони йому дали: наш Лео — лев. Якщо, звісно, його не кличуть Леном. Але до чого тут візитівка агента з ритуальних послуг? А навіщо йому столяр? Чи він прицінювався до трун, розчарувався ринком пропозицій і вирішив довіритися обдовбаному пройдисвітові з пилкою? Чи йому просто потрібна нова кухонна шафа?..» Він наказує мені зателефонувати за номерами на обривку паперу й дає слухавку: один зайнятий і залишається зайнятим упродовж кількох хвилин, другий не відповідає.

«Це вже стає нецікаво, — говорить він. — Зателефонуй Ленові. Лео. Скажи йому, що його гаманець у смітнику на вулиці неподалік…» «Сюди? — питаю я. — Ти хочеш, щоб він прийшов сюди?» «На це буде цікаво подивитися». «Ми не знаємо його номера», — кажу я й відчуваю, що мій голос незнайомий мені, моя холоднокровність у ліфті в ретроспективі вже незбагненна. Він вказує на першу сторінку записника. «БУДЬ ЛАСКА, ПОВЕРНІТЬ ЦЕ», — написано там, а потім його ім’я, адреса й нижче номер телефону. Слухавку знімає жінка. «Гаманець містера Бьорґера на розі…» Вона каже «Що?» високим голосом і «Хто?..», але він уже показав мені жестом, щоб поклала слухавку. «Я даю йому півгодини», — каже він і виходить із кімнати, щоб набрати мені ванну. Салат готовий і стоїть на столі, коли він веде мене назад до вікна вітальні.

Ми стоїмо пліч-о-пліч. Його рука гладить мої сідниці. Маленький жовтий автомобіль під’їжджає до узбіччя, він немов іграшковий, ніби за кілька миль від нас. З нього виходить крихітна людина. Іграшковий автомобіль їде швидко, немов блискавка, а іграшковий чоловік похапцем прямує до смітника. «Спробуй це», — каже він низьким тихим голосом мені у вухо, і коли я обертаюся до нього, він широко усміхається й дає мені свій польовий бінокль. Розмите, розтягнуте, мов із широкоекранної плівки, обличчя, сіре й напружено-втомлене, опиняється за кілька сантиметрів від мене. Я впізнаю бородавку на лівій щоці, великі бісерини поту виблискують на чолі, глибоко скопаному зморшками. Одна мочка вуха, над якою стирчить жмут сивого волосся, має невідповідний вигляд, ніби її колись проколювали.