Розділ «25»

Він сховав гаманець лише під один шар газети. «А що, коли хтось інший знайде його першим?» — спитала я. «Погані новини для Леонарда». Але ніхто не забрав гаманець, і нема потреби нишпорити в смітті. Велетенська рука у венах, мов павутинні, зависає над сторінкою з новинами спорту, обережно піднімає її, промені сонця, що от-от сховається за горизонтом, на якусь мить падають на годинниковий ремінець з еластану. Я відкладаю бінокль. Іграшковий чоловік хапає частинку пилу, стоїть непорушно, крутить головою, махає крихітною ручкою малесенькій моделі таксі та їде.

Хвиля нудоти піднімається з дна мого шлунка. Я насилу ковтаю. На якусь мить у горлі залишається прогірклий присмак. Я витягую руки над головою так далеко, як тільки можу, і відчуваю — коли на це потягування реагують м’язи плечей, група м’язів на грудях та м’язи живота, — що дещо в мені посунулося, ворушилося, доки я переймалася, аби мене не знудило. Відчуття набирає сили та глибини, мов тонесенькі гірські струмочки зусібіч стікаються в один грізний потік. Він кружеляє мене, його руки, немов у сталевих лещатах, тримають мої плечі, він трясе мене так, що моя голова гойдається з боку в бік. Його руки стискають мою шию, я вислизаю на підлогу, мої очі заплющені. Я обвиваю його шию своїми руками, а спину — ногами.

«Не варте було того, чи не так? — він широко всміхається мені, встромляючи виделку в шматок стейка. — Актори з “Прихованої камери” — і ті жвавіші». Але його очі блищать так, немов у нього субфебрильна температура, і мені нема потреби цікавитися, чи блищать так само мої.