Розділ «Алан Маршалл Я вмію стрибати через калюжі»

Я швидко глянув на сестру — чи не збентежилася вона. Але вираз її обличчя не змінився.

Його постійні скарги дратували мене — я вважав, що бодай зрідка він мав би казати, що почуває себе добре. Але він цього ніколи не казав.

Іноді Мік питав його:

— Як здоров’ячко, Татусю?

— Гірше не буває.

— Але ти, я бачу, ще живий.

— Воно-то правда, що живий, але почуваю себе так, наче от-от помру, ну, просто от-от. — Татусь засмучено хитав головою й від’їздив до ліжка якого-небудь новачка, котрому ще не набридли його скарги.

Він вельми поважав старшу сестру й підлещувався до неї — головним чином тому, що вона могла відпровадити його до притулку для старих.

— У тому притулку довго не протягнеш, — казав він Енгусові. — Надто коли ти хворий. Коли ти старий і кволий, уряд усе робить, аби спекатися тебе.

Тим-то він завжди розмовляв зі старшою сестрою солоденьким голоском і всіляко догоджав їй, прагнучи переконати в тому, що він справді дуже хворий і потребує лікування.

Одного разу, коли вона спитала в нього, як він себе почуває, старий відповів:

— Серце в мене зовсім мертве, як у здохлого барана.

Я зразу ж уявив собі колоду різника, й мені зробилося так гидко, що я тут-таки сказав Енгусові:

— А я сьогодні почуваю себе добре, дуже добре.

— От і молодець, — відповів він. — І дивися, щоб завжди так було.

Енгуса я любив.

Одного ранку під час обходу, коли Татусь сидів у своєму кріслі перед каміном, що обігрівав палату, старша сестра спитала в нього:

— Хто зібгав завіски?

Вони висіли на розчиненому вікні поблизу каміна, й вітерець відхиляв їх до вогню.

— Це я зробив, сестро, — признався Татусь. — Я боявся, що вони можуть зайнятися.