Розділ «Алан Маршалл Я вмію стрибати через калюжі»

— Лаятися — негарно.

— Авжеж, негарно, — лагідно погодився Мік.

— І, будь ласка, не бгайте покривало. Старша сестра прийде сьогодні рано.

Старша сестра була огрядна жінка з родимкою на підборідді, з якої стирчали три чорні волосинки.

— Узяла б та й висмикнула їх, — зауважив якось Мік, коли вона вийшла з палати. — Але в кожної жінки — свої химери, їй здається: як вона висмикне волосок, то тим самим признається, що він у неї був. Через те вона його відрощує і вдає, ніби його немає. Ну, та нехай. І з тією бородою, і без неї вона переважить будь-якого дядька.

Старша сестра швидко переходила від ліжка до ліжка в супроводі сестри, яка шанобливим тоном доповідала про все, що, на її думку, варте було уваги.

— Його рана чудово загоюється. Цьому хворому ми ставили гірчичники.

Старша сестра вважала своїм обов’язком підбадьорювати хворих.

— Немає ліків кращих за слушно сказане слово, — любила казати вона, наголошуючи на кожному з останніх трьох слів окремо, немов повторюючи скоромовку.

Халат їй накрохмалювали так, що в ньому важко було ходити, й іноді здавалося, ніби рухами її керує, смикаючи за невидимі нитки, сестра, яка йшла позаду.

На той час, як вона з’явилася нарешті на порозі палати, хворі вже скінчили свої ранкові розмови й сиділи чи лежали, очікуючи її появи, намагаючись не ворушитися, щоб не зім’яти бездоганно застелені постелі, й міркуючи про свої недуги.

Позаочі Мік не щадив старшої сестри, але тепер, коли вона наближалася до його ліжка, дивився на неї нервово і злякано.

— Ну, як ваші справи, Бурк? — спитала вона удавано бадьоро.

— Добре, дякую, — у тон їй відповів Мік, але далі прикидатися не зміг. — Плече й досі болить, хоч, здається, вже менше. А от руки здійняти ще не можу. Видно, кепські мої справи, га?

— Та що ви, Бурк. Лікар вами цілком задоволений.

Вона всміхнулася до нього й пішла далі.

— Заспокоїла ти мене, аякже, — пробурмотів Мік, коли вона вже не могла його почути.

Підходячи до мого ліжка, старша сестра завжди робила солодкаву міну, як ото дорослі, коли втішають чи розважають дитину, а самі думають, яке враження це справляє на інших дорослих. Я в таких випадках завжди страшенно ніяковів, почуваючи себе так, наче мене виштовхнули на сцену й зажадали, щоб я декламував вірша.

— Ну, а як сьогодні наш юний герой? Кажуть, ти вранці часто співаєш. Може, заспіваєш якоїсь для мене?

Я знітився й нічого не відповів.