Розділ «Алан Маршалл Я вмію стрибати через калюжі»

— Мабуть, він у нас добре обвикся — дивіться, який веселий.

— Так, так, він у нас хлопчик розумний, — закивала старша сестра й додала своїм удавано бадьорим тоном: — Він навіть співає «Тпрусь, тпрусь, чорний коте!» Правда ж, Алане?

— Еге ж, — сказав я, ніяковіючи, як завжди, коли вона розмовляла зі мною, мов з маленьким.

Якусь мить лікар замислено дивився на мене, а тоді раптом нахилився й відкинув ковдру.

— Перевернись-но, покажи мені свою спину, — наказав він.

Я перевернувся й відчув, як його холодні пальці обмацують мій скривлений хребет.

— Добре, — мовив він, випростуючись і тримаючи ковдру, щоб я міг знову лягти горілиць.

Коли я вмостився на подушках, він скуйовдив мені чуба і сказав:

— Завтра ми вирівняємо твою ногу. — І, якось чудно всміхнувшись, додав: — А ти хоробрий хлопчик.

Ця похвала тільки здивувала мене: чого б то він мав казати таке? Мені закортіло розповісти йому, як хутко я бігаю, та поки я вагався, він уже обернувся до Татуся, що сидів у своїй колясці й посміхався беззубим ротом.

Татусь прижився в лікарні, як кіт у хаті. Це був старий, пенсіонер з паралізованими ногами. Він катався по палаті й виїздив на веранду в кріслі-колясці. Руки в Татуся були худі й жилаві, й він вправно орудував ними, посилаючи крісло вперед різкими, швидкими поштовхами. Я із заздрістю спостерігав, як він, трохи нахилившись, гасає по палаті, і мріяв про той час, коли і я їздитиму по лікарні в такому самому кріслі, а потім перемагатиму всіх у змаганнях на колясках, вигукуючи: «Дай дорогу!» — як справжній велогонщик.

Під час лікарського обходу Татусь завжди займав позицію коло мого ліжка. Нетерпляче стежачи за лікарем, що обходив палату, він ладнався вразити його заздалегідь наготованою фразою. Марно було б звертатися до Татуся в таку хвилину — він нічого не чув. Зате решту часу він базікав безугаву.

Здебільшого Татусь скиглив і скаржився; він терпіти не міг процедури щоденного купання.

— Ескімоси ніколи не миються, зате їх і довбнею не вб’єш, — виправдував він свою нехіть до купання.

Сестра щодня змушувала його приймати ванну, а він вважав, що це шкодить його легеням.

— Сестро, не садовіть мене під оту поливальницю, бо я схоплю запалення легенів.

Коли він затуляв рота, обличчя його бралося глибокими зморшками. Яйцеподібний череп Татуся вкривав ріденький сивий пух, крізь який поблискувала шкіра, всіяна коричневими цятками.

Мені він був неприємний — не зовнішністю, цікавою, як на мене, а грубістю й безсоромністю.

Одного разу він сказав сестрі:

— Я сьогодні скільки не силкувався — нічого не вийшло. Може, в мене з кишками негаразд?