Розділ «Алан Маршалл Я вмію стрибати через калюжі»

— Він співає «Тпрусь, тпрусь, чорний коте», — сказала сестра, виступивши наперед. — І в нього так гарно виходить.

— Певно, колись ти станеш співаком, — сказала старша сестра. — Ти хотів би стати співаком?

Не дожидаючись відповіді, вона обернулася й сказала сестрі:

— Діти здебільшого мріють бути паровозним машиністом. От, наприклад, мій небіж. Я купила йому іграшковий поїзд, і він тільки ним і грається.

Вона обернулася до мене:

— Завтра ти заснеш, а як прокинешся, твоя ніжка буде в гарнесенькому білому коконі. Правда ж, це буде цікаво? — А тоді знов обернулася до сестри: — Операцію призначено на десяту тридцять.

— Що таке операція? — спитав я Енгуса, коли вони пішли.

— Ет, нічого особливого. Поворожать трошки над твоєю ногою… полагодять її… Тим часом ти спатимеш.

Я зрозумів, що він не хоче пояснювати мені, й на мить мене охопив страх.

…Одного разу батько не розпріг молодого коня, а просто прив’язав віжки до колеса й пішов випити чашку чаю. Кінь, розірвавши напнуті віжки, галопом вилетів з подвір’я, розбив бричку об верею і помчав геть.

Почувши, як заторохтіло, батько вибіг з хати, постояв хвильку, роздивляючись на уламки, а тоді обернувся до мене — я вискочив слідом за ним — і мовив: «Ет, начхати! Гайда допивати чай!»

Коли Енгус замовк, не схотівши пояснювати мені далі, я чомусь згадав цей батьків вигук, і мені зразу відлягло від серця.

— Ет, начхати! — сказав я.

— Молодця! — озвався Енгус.

5

Мене лікував доктор Робертсон, високий чоловік, завжди вдягнений по-святковому.

Одяг я поділяв на два види: святковий і буденний. По-святковому можна було вбратись і в будень, але то хіба в надзвичайному випадку.

Мій недільний костюм, пошитий з грубого синього сукна, прибув із крамниці в коричневій картонній коробці. Він був загорнутий у тоненький папір і мав чудовий запах, властивий новим речам.

Але я не любив носити цей костюм, бо його не можна було бруднити. Батько теж не любив свого святкового костюма.

— Скиньмо цю бісову одежу, — казав він, повернувшись із церкви, до якої ходив вельми рідко, і то на настійну вимогу матері.