Розділ «Частина перша»

Настав час зіграти виставу. Першою вступила Бронвін: однією рукою підняла хлопчину ще вище (той несамовито молотив ногами повітря), а другою вхопилася за ґрати даху клітки й стала згинати прут. Г’ю виткнув обличчя між ґрат і випустив з роззявленого рота бджіл, які вишикувалися в лінію. А тоді ще Мілард, котрий втік від клітки, щойно його помітив хлопець, закричав десь поза спинами юрби:

— А якщо ви думаєте, що зможете побороти їх, то це ви ще мене не знаєте! — І запустив яйцем. Воно описало дугу понад головами циган і гучно бабахнуло на галявині неподалік, здійнявши вгору стовп землі до верхівок дерев.

Коли розвіявся дим, запанувала тиша. Ніхто не наважувався ні поворухнутися, ні заговорити. Спочатку я подумав, що наша вистава паралізувала циган і вони застигли від пошани. Та потім, коли влігся дзвін у вухах, я збагнув, що вони до чогось дослухаються. І став дослухатися сам.

З дороги, яку вже поглинали сутінки, донісся гуркіт двигуна. За деревами майнула пара фар. Усі: цигани й дивні діти, — дивилися, як фари проминули поворот на нашу галявину, потім їхній рух уповільнився, потім знову прискорився. У наш бік гуркотів військовий автомобіль з брезентовим дахом. Зсередини долинали сердиті крики й захриплий гавкіт собак, які ніяк не могли замовкнути, бо знову відчули наш запах.

За нами гналися витвори — а ми сиділи, замкнені, у клітці й навіть утекти не могли.

Сплеском у долоні Емма загасила вогонь. Бронвін відпустила хлопця, й він, спотикаючись, побіг геть. Цигани порозбігалися хто куди — у фургони й у ліс. За кілька хвилин ми лишилися самі. Здавалося, про нас забули.

До нас розмашистими кроками підійшов їхній ватажок.

— Відімкніть клітку! — попрохала його Емма.

Циган не звернув на неї уваги.

— Зарийтеся під сіно й щоб ні звуку, — сказав він. — І жодних фокусів, якщо не хочете поїхати з цими.

Часу на інші запитання не було. Останнє, що ми побачили перед тим, як усе стало чорним, — двоє циган, які бігли до нас із брезентом у руках. Вони накинули його на нашу клітку.

І вмить упала ніч.

Зовні гупали чоботи, важко й ритмічно, так, неначе витвори хотіли покарати саму землю, по якій ходили. Ми зробили так, як нам наказали, — закопалися у смердюче сіно.

Я чув, як один витвір говорить із ватажком циган.

— На цій дорозі сьогодні вранці помітили зграйку дітей, — говорив витвір, карбуючи кожне слово. Акцент у нього був дивний — не зовсім англійський і не зовсім німецький. — За них призначено винагороду.

— Сер, ми за весь день нікого не бачили, — відповів йому ватажок.

— Нехай їхні невинні личка не вводять вас в оману. Вони військові зрадники. Німецькі шпигуни. Покарання для того, хто їх переховує…

— Ми нікого не переховуємо, — відрубав ватажок. — Можете самі перевірити.

— Перевірю, — пообіцяв витвір. — Але якщо ми їх знайдемо тут, я відріжу тобі язика й згодую його собаці.

І, важко гупаючи, пішов геть.