Розділ «Частина перша»

— Той, хто вас цього навчив, дуже мудрий, — кивнув Бехір.

— А звідки ви про нас знаєте? — спитала Емма. — Ви говорите давньою мовою?

— Лише кілька слів. — Бехір подивився у вогонь, на якому шкварилося вже потемніле м’ясо на рожні. — Між вашим народом і моїм віддавна існує порозуміння. Ми не надто й відрізняємося. Вигнанці й блукальці — душі, які відтіснили на край світу. — Він підчепив із рожна шматок м’яса й задумливо його зжував. — Ми свого роду чужинці. За багато років ми, цигани, прийняли до себе й виховали декілька ваших дітей.

— І ми вдячні за це, — сказала Емма, — а також за вашу гостинність. Ризикну здатися неввічливою, але ми не можемо залишитися з вами надовго. Нам дуже важливо дістатися до Лондона якнайшвидше. Треба встигнути на поїзд.

— Заради вашого хворого друга? — спитав Бехір і здійняв брову, показуючи на Г’ю, котрий давно вже нічого не вдавав і, забувши про все на світі, поглинав рагу. Над головою в нього радісно кружляли бджоли.

— Щось типу того, — підтвердила Емма.

Бехір розумів, що ми щось приховуємо, але від доброти душевної вирішив не втручатися у наші таємниці.

— Сьогодні вже поїздів не буде, — сказав він. — Але ми повстаємо на світанку й відвеземо вас на станцію на перший ранковий. Таке вас влаштує?

— Іншого виходу нема. — Від неспокою Емма нахмурила брови. Попри те, що ми зберегли час, під’їхавши на фургоні замість іти пішки, пані Сапсан все одно втратила цілий день. І тепер їй щонайбільше залишалося два дні. Але це було в майбутньому. А поки що ми були в теплі, ситі й над нашими головами тимчасово не нависала небезпека. У таких умовах важко було не радіти життю, хай навіть недовго.

З циганами ми потоваришували швидко. Усім хотілося якнайшвидше забути, що між нами сталося раніше. Бронвін намагалася попросити вибачення у хлопця, якого брала в заручники, але він відмахнувся від неї так, ніби то була дрібниця. Цигани безжалісно нас годували, весь час підсипали й підсипали їжі в миску, а коли я спробував запротестувати, насипали з горою. Пані Сапсан вискочила зі свого сховку в Бронвін за пазухою і криком оголосила, що голодна, тоді цигани її теж нагодували: кидали в повітря шматки сирого м’яса й радісно ухкали, коли вона підскакувала й хапала їх у дзьоб.

— Вона зголодніла! — засміялася Оливка і швидко заплескала в долоні, коли птаха пазурами роздерла свинячу ніжку.

— Ну що, тепер ти радий, що ми їх не підірвали? — пошепки спитала Бронвін у Єноха.

— Ну, напевно, так, — кивнув той.

Циганський оркестр заграв іншу пісню. Ми їли й танцювали. Я переконав Емму піти зі мною в танок довкола багаття. Зазвичай я соромився танцювати на людях, та цього разу вирішив дати собі волю. Наші ноги літали, а руки плескали в такт музиці, і на кілька осяйних хвилин ми загубилися в ній цілковито. Я зміг забути про те, яка страшна небезпека над нами нависла і як того самого дня нас мало не зловили витвори й не зжер порожняк, який обгриз би наші кістки, і вони б давно валялися в яру. Тієї миті я був безмежно вдячний циганам, а ще тому, як просто влаштована тваринна частина мого мозку — гарячої їжі, пісні й усмішки дорогої для мене людини цілком вистачило, щоб відвернути мою увагу від мороку, хай навіть і ненадовго. Та потім пісня скінчилася, ми повсідалися знов, і в тій тиші, що настала, я відчув, як змінюється настрій. Емма подивилася на Бехіра.

— Можна у вас дещо запитати?

— Авжеж, — кивнув він.

— Чому ви заради нас ризикували своїми життями?

Бехір махнув рукою.

— Ви б вчинили так само.

— У цьому я не впевнена. Просто хочу зрозуміти. Це тому, що ми дивні?