Розділ одинадцятий

— Добре, люба, — мовив тато. — Синку, я думаю, краще буде, е-е… е-е… — а тоді він заплющив очі й підняв скло.

— А як ви думаєте, в них не поїде дах? — спитав я у пані Сапсан.

— Вони прийдуть до тями й звикнуть, — відповіла вона. — Просто деяким потрібно трохи більше часу, ніж іншим.

Усі разом ми пішли до мого будинку. Сходив ясний місяць, вітер ворушив пальми, у спекотній нічній темряві співали цикади. Бронвін штовхала заглухлу машину (досі з моїми батьками в салоні) слідом за нами. Я йшов, тримаючи за руку Емму, і від думок про все, що сталося, досі йшла обертом голова.

— Але одного я зрозуміти не можу, — сказав я. — Як ви сюди потрапили? І так швидко?

Я спробував уявити, як дівчинка з ротом на потилиці й хлопчик з роєм бджіл, що кружляють навколо його голови, проходять митний контроль в аеропорту. А Мілард: вони його потайки на літак провели? І де вони взагалі паспорти роздобули?

— Нам пощастило, — відказала Емма. — Одна з Бентамових кімнат вела в контур за сто миль звідси.

— Там якесь огидне болото, — додала пані Сапсан. — Крокодили й грязюки по коліно. Гадки не маю, що мій брат хотів там знайти. Зате звідти я змогла влаштувати нам вихід у теперішнє, а вже після цього залишалося зовсім трохи — сісти на два автобуси й пройти пішки три та половину милі. Уся ця подорож забрала в нас менше доби. Думаю, не варто й згадувати про те, що ми втомилися й нас мучить спрага.

Ми підійшли до парадного ґанку. Пані Сапсан вичікувально подивилася на мене.

— Точно! Здається, в холодильнику є напої…

Я навпомацки вставив у двері ключ і відімкнув їх.

— Гостинність, пане Портман, де ваша гостинність? — і пані Сапсан першою зайшла в будинок, здіймаючи за собою легенький вітерець. — Діти, залишаємо взуття надворі, ми вже не в Диявольському Акрі!

Я стояв і тримав відчиненими двері, поки всі, не знімаючи забрьоханого взуття, тупали всередину.

— Так, це нам чудово підійде! — почув я вердикт пані Сапсан. — Де тут кухня?

— А що мені робити з машиною? — спитала Бронвін, усе ще тримаючи «універсал» за задній бампер. — І, е-е… з нормальними?

— Можеш завезти їх у гараж? — попросив я. — І хвилину-дві за ними приглянути?

Бронвін подивилася спершу на Емму, потім перевела погляд на мене.

— Само собою.

Я знайшов пульт керування гаражними дверима й натиснув на кнопку. Бронвін закотила машину разом з моїми приголомшеними батьками всередину, і ми з Еммою лишилися самі на ґанку.

— А точно все нормально буде, якщо ми залишимося? — нерішуче спитала Емма.