Розділ одинадцятий

— Дивних дітей, — повільно повторила доктор Спенґер. — І ти вважаєш себе одним з них.

Я простягнув руку.

— Віддайте мені листи.

— Ти їх отримаєш. Але спершу нам треба поговорити.

Я склав руки на грудях. Вона розмовляла зі мною так, наче ай-к’ю в мене був сімдесят, не більше.

— Чому ти думаєш, що ти дивний?

— Бо я бачу те, чого не бачать інші люди.

Краєм ока я помітив, як бліднуть батьки. Для них це був сильний удар.

— У листах ти згадуєш якийсь… Пан…контуркон? Що ти можеш мені про нього розказати?

— Не я писав ті листи. То Емма.

— Авжеж. Тоді змінимо ракурс. Розкажи мені про Емму.

— Докторе, — втрутилася мама, — мені здається, не варто заохочувати…

— Пані Портман, прошу вас. — Доктор Спенґер застережно підняла руку. — Джейкобе, розкажи мені про Емму. Це твоя дівчина?

Татові брови поповзли вгору. У мене ще ніколи не було дівчини. Я навіть на побаченні жодного разу не був.

— Мабуть, була моєю дівчиною. Але потім ми ніби як… узяли паузу.

Доктор Спенґер щось занотувала, а тоді задумливо постукала ручкою об підборіддя.

— А коли ти її уявляєш, то який вона має вигляд?

Я втиснувся в спинку крісла.

— Що ви маєте на увазі — уявляю її?

— О. — Доктор Спенґер склала губи бантиком. Вона зрозуміла, що впорола дурницю. — Я маю на увазі, що…