Розділ одинадцятий

— Так, тоді вистачить. Цілком достатньо буде.

— А що робити з батьками? І з дядьками?

Глянувши на машину, пані Сапсан махнула рукою.

— Твоїм дядькам ми легко витремо пам’ять. А щодо батьків… я вважаю, що кота вже випущено з мішка, як-то кажуть. Доведеться певний час за ними поспостерігати, тримати на короткому повідці. Але якщо якихось двох нормальних і можна навчити бачити світ нашими очима, то це батьків великого Джейкоба Портмана.

— А ще сина й невістку великого Абрахама Портмана! — додала Емма.

— Ви… ви знали мого батька? — несміливо спитав тато, виглядаючи на нас у вікно машини.

— Я любила його, як сина, — відповіла пані Сапсан. — Так, як люблю тепер Джейкоба.

— Вони в нас трохи погостюють, — сказав я. — Можна?

Татові очі стали круглими, і він сахнувся.

— Це… ну… краще спитай у мами…

Вона зіщулилася на пасажирському сидінні, затуляючи долонями очі.

— Мам? — покликав я.

— Ідіть геть, — відповіла вона. — Просто йдіть геть. Усі!

Пані Сапсан нахилилася до неї.

— Пані Портман, подивіться на мене, будь ласка.

Мама визирнула крізь розчепірені пальці.

— Насправді вас тут нема. Я забагато вина за вечерею випила, от і все.

— Запевняю вас, ми справжні, з плоті й крові. Може, зараз вам і важко в це повірити, але зрештою ми подружимося.

Мама відвернулася.

— Френку, пошукай іншу хвилю. Мені не подобається ця передача.