Розділ «Частина перша Юний Мандрівник»

Староста відповів раніше, ніж до нього звернулись:

— Хлопцеві привиділось казна-що. На палубу я не виходив, нічого не шукав і нічого не викидав. Cui bono!

— Ти, либонь, не знаєш і того, що Дрезе вже раз підсипав отрути Клаусові? — обізвався Братик. — Та помилився і справив на той світ горопашного Вентке.

Староста тільки звів брови, — мабуть, вважав за краще змовчати.

— Відповіси ще на таке, Гейне Вітліне, — мовив капітан. — Чому, заколовши Дрезе, ти вговорював Клауса мовчати? Адже він стояв за кермом і повинен був бити тривогу. Якщо ти захищався, то чому страхався свідків?

Цього запитання Братик боявся найбільше. Він сполотнів і похнюпився.

— Правда ж, ти гукав таке матросові Клаусу? — не вгавав капітан.

Свен уперше за весь допит обернувся обличчям до суду і тривожно зиркнув на Братика.

— Так, гукав!

Свен знову відвернувся, і вся його постать виказувала глибоку безнадію. Метким стурбованим зизом він глянув на Клауса.

— А навіщо звертався?

— Сам не знаю навіщо… — видушив Гейн.

— Ну от, нечисте в тебе сумління!

— Я ж не знав, що Дрезе мертвий! — вигукнув Братик.

— Авжеж, — в’їдливо зауважив капітан. — Якби він жив, то про все б і розповів. Ти й подбав, аби він замовк.

— Капітане, ви вважаєте мене вбивцею?

— За вбивцю тебе видають докази.

— Я не винен! — закричав Братик. — Я захищав од смерті Клауса. А не напав би на мене Дрезе, я ніколи б не зачепив його.

— А ножа навіщо взяв із собою? — заволав капітан.

— Врахуйте, я однорукий.