Розділ «Частина перша Юний Мандрівник»

— Мертвий, — зронив цирюльник, схилившись над Дрезе.

— Зброяре, я вас беру під варту за вбивство, — мовив Генрік.

— Я захищався, капітане, — відмагався Гейн.

— Завтра вияснимо.

Братика закували в кайдани, а перед зброярнею поставили на чати матроса. Покійника винесли на горішню палубу.

Клаус вів корабля і не міг відійти від керма й на хвилину… «Бернда Дрезе вбито, Братика ув’язнено. Годі сумніватись, що Дрезе напав на зброяра перший. Проте як це доведеш?.. Гейн випередив убивцю і заколов його. І відтак заскочив у кайдани. За вбивство. Він врятував мене. Господи, я повинен допомогти йому. Але як? Як? Адже чистісінька правда, що однорукий Братик вимушено зітявся з велетнем. Це зрозуміло кожному. Але що забув Дрезе вночі на горішній палубі? Ось що кидає на нього призру! Судити Братика за вбивство безглуздо!»

Нараз Клаусові здалося, ніби палубою хтось крадеться. Еге ж, це жива душа! Але він не гукнув її: просто не хотілося здіймати нової бучі.

То був Штуве. Його виказували вузлувата постава і шаркітлива хода. Він за чимось нипав, потім нагнувся — і щось хлюпнуло у воду. Штуве хутко ушився геть.

Клаусові з гадки не сходив Гейн, який у своїх залізах, мабуть, теж думав про нього. «Ти не один, Братику. Ми заступимось за тебе. Ми вирятуємо тебе. А те, що Дрезе мордуванець, відомо кожному».

Надійшов Свен, щоб змінити Клауса.

— Керманичу, — зачав хлопець, — я переконаний, що Дрезе хотів розправитись зі мною. Дурило не заспокоювався, що і я маю силу. У зброяра совість чиста. Це цілком певно. Як-не-як у нього тільки одна рука, а силача над Бернда у нас нема на вітрильнику. Братик захищався. Керманичу, нам треба визволити його з біди!

— Йди спати, хлопче. Дасть бог день, дасть бог розум.

Сірим та непривітним видався той жовтневий ранок. З похмурого сизого неба, що тяжіло над морем, сіялись перші сніжинки. Вітер дув слабкий. «Женев’єва» пливла неквапом. На горішній палубі відбувався суд.

У капітанових ногах лежав труп. Ніхто не здогадався затулити йому вирячені очі або перев’язати рану. Дрезе лежав немитий-нечесаний, як і звечора; кров на шиї давно закипіла, і смерть виставила напоказ найприкметніше в ньому: дикунство і тупість. Перед покійником завмер зброяр, блідий, з міцно заціпленими губами, лицем до капітана. Клаус і Дитячий Бас стояли в першому ряду серед моряків, що підковою оточили мерця і підсудного. Свен вів «Женев’єву».

— Гейне Вітліне, — допитував капітан, — ти твердиш, ніби Дрезе хотів напасти на твого товариша Клауса. Які є в тебе докази?

— Він мав велику залізяку!

— Ге, добре ти міркуєш, зброяре! Значить, по-твоєму, той, хто має залізо, конче уб’є когось?

— Щойно Клаус подужав його у поєдинку на палубі, Дрезе тільки й думав про розправу над хлопцем.

— А втім, і заліза ніякого не знайшли біля покійника! — знову повів Генрік.

— Стривайте, капітане! — втрутився Клаус. — Після смерті Дрезе я саме стояв за кермом. Я бачив, як наш староста вештався палубою. Він чогось шукав і щось викинув за борт. Я чув, як щось шелеснуло у воду. Це могла бути ота залізяка. Поспитайте у Штуве.