Розділ «Частина перша Юний Мандрівник»

Штуве кермував, а Клаус вивчав кожен його рух.

— Усі вже, певно, п’яні, мов ніч? — сказав стерновий.

— Не знаю!

Штуве було під сорок. Зростом він вийшов середнім і мав дуже широкі плечі, одне з яких кособочилось нижче від другого. Чорнюща борода, щокате обличчя, карі очиці й насуплені брови вельми пасували до його похмурої, вічно дратівливої вдачі.

— Колись я теж стояв за кермом, — похвалився Клаус. І не обманював: на Ельбі йому довіряли водити вітрильники, щоправда невеликі, але він плекав надію, що рано чи пізно виб’ється в керманичі.

— Cui bono, — кинув судновий староста. До цих слів він вдавався при першій-ліпшій нагоді. Латиною вони значили: «Кому з цього користь?» Але Штуве говорив їх і коли погоджувався з кимось, і коли не погоджувався.

Вітер трохи вщух, і настали хвилини затишшя, можливі на морі й у шторм. Було чути, як хропе у себе капітан.

— От кому вже кури в чоботях, — пробурмотів Штуве, і в його бубонінні прозвучала щира заздрість.

Отець вийшов на палубу, кілька разів плюнув у воду і знову повернувся до каюти. На долівку впала пляшка — і вона зачаклувала Штуве.

— Покермуй трохи, я туди й назад, — пообіцяв він і, передавши Клаусові величезне стерно, шмигнув за священиком.

Серце у хлопця закалатало, як молот, світ затуманився, але небавом кров одхлинула з голови. Широко розставивши ноги, він стояв, наче дуб. Його волі корилося велике судно — він був керманичем. Клаус повернув руль на північний схід, і вітрильник, злегка нахилившись, ще вигідніше приставився до вітру, — вітрила напнулися дужче, корабель помчав скорше. Гордо і радісно поглядав Клаус на роздуті вітрила. Його побирала приємна тремтячка, у жилах нуртувала кров, усе тіло струмувало бадьорістю. Він був на морі. Він стояв за кермом. Летів назустріч вітрам. Він — штурман великого корабля!

Юнак згадував людей, близьких його серцю і призабутих у вирі пригод. Тепер вони оточували його, розділяли з ним його радощі, привітно і підбадьорливо кивали йому.

Штуве не приходив, — видно, пиячив у капітанській каюті. Клауса це тільки тішило: за стерном він днював би й ночував. Вивчаючи кермо, він повертав його то трохи на північ, то знову на схід — і при думці, що корабель слухається його рук, почувався невимовно щасливим.

Криваво-червоне сонце, як примарне вогняне коло, пірнуло у вечорове море, а Клаус все ще вів «Женев’єву». Врешті надійшов Свен; угледівши за стерном хлопця, він щиро здивувався.

Старий керманич важкою ходою здіймався східцями на горішню палубу. Хлопець відчув на собі його допитливий погляд, проте дивився несхитно вперед, дивився на роздуті вітрила. Корабель плив спокійно і впевнено.

— А де староста?

— Я заступив його!

— От ще. Не міг зачекати, поки я прийду, — буркнув дід і взявся за стерно.

Клаус пішов, а Свен кинув йому навздогін:

— Ну як, сподобалось кермувати?