Розділ «Частина перша Юний Мандрівник»

— Страшний не так Зарнов, як Гозанг. Згадай Анклям. Там не мали свого Гозанга, а що діялося. Хай Зарнов не мовчить — хай він розв’яже язик проти нього. Адже тільки він може втерти йому маку. А буде так — то й лихо з пліч… Священиком на «Женев’єву» пішлемо отця Бенедикта. Він за нас горою.

— А що коли граф фон Плетцум налетить на «Женев’єву», як тільки вона вийде в море?

— Хай. Тоді добре діло зробить він, а не ми. Треба здихатися і «Женев’єви». Як тільки скрутимо роги Гозангу, тоді й решта його суден не здійматиме шуму… А Плетцум — брехун. З останньої здобичі він і досі не дав нам нічого. А до «Женев’еви» він і під’їхати не під’їде, бо його корабель не варт і дірки від бублика…

— Підняти вітрила! — гукнув капітан, і матроси потягли вгору могутні реї з широченними полотнищами. Вітер, наче того й чекав, одразу напнув їх. Восьмеро чоловік піднімали котви. Із портового молу линули прощальні вигуки.

Прийшов Гозанг побажати своєму кораблеві щасливого плавання. Серед вантажників та ремісників, що позбігалися сюди, стояв і Герд, який би теж любісінько рушив у мандри, та старенька мати не пускала.

Клаус тягнув котви, аж у пояску тріщало, і як тільки повертався обличчям до молу, щоразу кидав оком на набережну. «Я матрос! Я матрос! — казав і казав він собі подумки. — Попереду далекі моря. Швеція… Готланд… далекий Новгород…» Вдячний Гозангові, Клаус раював од щастя. Він уже уявляв себе бувалим моряком, який долає і вітри, і негоду, і небезпеку.

— Котви піднято! — доповів вахтовий.

«Женев’єва» поволі виходила в море.

Ще раз глянути на мол і людей, які дедалі меншають. Ще раз помахати їм рукою, востаннє гукнути: «Прощавайте!» Місто, будинки і вежі тонули в ранковому серпанку. Сонце ще не сходило; щойно благословилося на світ. Вітер дув ходовий, і судно мчало на гарній швидкості.

«Женев’евою» правив стерновий на горішній палубі. Біля нього стояв, згорнувши руки, капітан і пас очима широченні вітрила.

Клаус і собі зорив на роздуті полотнища, де сяяв у золотому колі на голубому тлі Гозангів герб — королівський вінець і три роги із штральзундського міського герба.

Моряки заклопотано метушились на палубі: закріпляли канати, міцніше забивали клини — кожен мав якусь роботу. Клаус поглядав туди, де бовваніло місто. Ще можна було розгледіти берег та силу-силенну човників на сонних хвилях.

А ось і рибалки. Вони побажали «Женев'єві» щасливої путі. Клаусове обличчя пашіло, йому кортіло загорлати від радості. Мрія нарешті сповнилась: він вибився у моряки, став матросом на великому і гордому кораблі.

Штральзундська ратуша була величною, розкішною будівлею ранньої готики. Її фасади злітали угору шістьома шпичаками, шістьома схожими між собою вежами, але дещо нишкли на тлі стрімких бань собору святого Миколая, що ховався на її затиллі. Ратуша займала вужчий бік майдану, який витягався на добрих п’ятдесят сажнів і в якого по довшу біч шикувались палаци штральзундських багатирів. І зсередини вона була така ж розмаїта, як і ззовні. Те, що поряд з Любеком Штральзунд був найбагатше й наймогутніше місто у північній Німеччині, засвідчувала його ратуша.

Вхідна її зала скидалась на вітальню лицарського замку: кругом стояли вояцькі обладунки, а двері чатувала стара кам’янометна гармата — свого часу первинка на мурах міста. Широкі сходи мали поруччя з полірованого кавказького горіха, доправленого сюди «шляхом із варяг у греки» і були оздоблені дивовижним різьбленням — аж надто химерними візерунками. Зі сходів прямо-прямісінько потрапляли до великої зали; далі сходи розгалужувались і вели праворуч та ліворуч до службових кімнат.

У залі засідань навіть у найсвітліші дні стояла по кутках темрява: її чотири величезних вікна являли собою мозаїчне скло із барвистих шматинок, що малювали у символах історію людства від його початку і до величі та могуті Штральзунда. Стіни було обличковано деревиною темної поліровки, яка помалу переходила у жовтаву барву, а все різьблення віддавало християнські мотиви.

Саме в той час німецьке королівство, яке прагнуло абсолютної влади, а тому воювало із самостійними князьками, спиралось на міста. То були літа запеклого двобою городян із засиллям багатіїв, літа боротьби за народні права. В містах південної Німеччини, наймогутніших і найрозвинутіших, подеколи перемагали цехи. У Франкфурті, Нюрнберзі, Ульмі й Базелі ремісники захопили владу і запровадили демократію.

За народовладдя міста досягали буйного розквіту: зростали їхня міць і добробут — і все завдяки тому, що в них дуже розвивалися ремесла.

По-іншому складалась доля північних ганзейських міст, де заправляли великі купці — торговельні тузи і кораблевласники. Тут повсталі цехи добились успіху лише в Брауншвейзі, за що можновладні пани інших міст вигнали його З Ганзи, зарікшись не знатися з ним. На Брауншвейзі це позначилось тяжко: торгівля пішла на спад, городяни терпіли нужду.

Після того, як тисяча триста сімдесятого року ганзейці отримали звитягу над датським королем Вальдемаром Аттердагом, «Союз міст» зробився найбільшою силою на Півночі. Вельможні ганзейці, попри збереження своїх колишніх пільг, зажадали багатства і ще раз багатства. Вони домоглися повновладдя над торгівлею, засновували корабельні товариства, руйнували дрібних купців і приневолювали їх до вступу в новоспечені торгові союзи. Це прислужувалось жменьці міських багачів до казкових прибутків, а городянам до злиденності і скрухи. Коли ж багатирня побоювалась, що цехи вирвуть у неї владу, вона укладала угоди з князями, феодалами та епіскопами проти народу, проти міського люду, і з допомогою лицарських ратей щоразу топила у крові повстання городян.