Розділ «Частина перша Юний Мандрівник»

І дід оповідав про їхню ненажерливість і лють, про неправедне життя у чернечих скитах.

Клаус багато чував про величні хрестові походи. Він чарувався сміливими хрестоносцями, котрі, на його погляд, нехтували і небезпекою, і злиднями — пройшли чимало країн і в тяжкому герці з бузувірами відвоювали «гріб господень». Дорогою Клаус гаряче розповідав старому про їхні чудеса хоробрості.

Йозеф мовчав і сміявся в душі. Коли Клаус запитав діда, чи й він не знає чогось про ті славетні літа, той погладив свою розкішну, мов лисячий хвіст, бороду і зронив:

— Ой, знаю, хлопче, знаю!

Але сам не квапився розповідати.

— А мені здається, не знаєте, — заперечив Клаус. — Ви ще жодним словом не згадали їх.

Йозеф роздумував, як би ото вигнати з хлопця дурман. Очевидячки, він повірив облудним байкам про шляхетність хрестоносців, а не знав, що їхні походи — то політичні інтриги, якими папи займали імператорські, королівські та князівські війська, що невпинно зростали, і в такий звичай забезпечували всесвітню владу церкви. Хлоп’я, вочевидь, не знало й того, що тим часом, як папи гнули політику на хрестових походах, купці виробляли на них торгові гешефти. Аби пояснити свою думку через якесь порівняння, Йозеф відповів запитанням:

— А найвидатніший лицар тобі відомий?

— Ви кого маєте на думці, — захоплено мовив Клаус, — Готфріда Бульйонського чи Балдуїна Фландрського?

— Анікотрого. Я маю на оці Марка Поло з Венеції…

— Про нього я не чув, — стишився Клаус. — А коли він підкорив Єрусалим?

— Єрусалим? — Йозеф усміхнувся, радіючи із свого жарту. Мандрівник та першовідкривач нових земель Марко Поло — лицар?.. Звичайно, цей патрицій також подався світами лише тому, що на рідній землі йому стало тісно; і не прогадав він, коли сподівався великого зиску від торгівлі з далекими краями. Що й казати: патрицій є патрицій!

— Марко пішов набагато далі від Єрусалима, — знову обізвався Йозеф. — Він побував у арабів та індійців, навідав татар і китайців… Чого тільки не розстарався там! Атласу й одамашку, гаптованої сріблом-золотом парчі, дивовижного приладдя, не баченого у нас плоду-овочу, прянощів і чародійних, цілющих ліків. Привіз і коштовного металу та казкових перлів, що живуть у черепашках і світяться власним світлом. Всього й на воловій шкурі не спишеш…

— А гріб господень?

— У нього стало розуму не баритись біля гробу. Теперечки відтіль багато не потягнеш: хрестоносці встигли геть усе прибрати.

Клаус мовчав. Як Йозеф говорить про святощі! Що слово — то блюзнірство! Хлопцеві якось аж страшнувато було слухати старого.

— Хіба лицарі грабували? — спитав він, згнітившись серцем, а саме запитання видалось йому страшенним гріхом.

— Та ще й як, голубе! — байдуже відповів крамар. — А то б чого вони повіялись до Єрусалима!..

— Неправда! — обурився юнак. — Вони проганяли невірних із святих земель…

— Отож. Аби потім сплюндрувати загарбаний край. Звільнення так званого гробу господнього, мій любчику, лише привід, — переконував старий. — А по правді, багаті купці дошукувалися нових торговельних шляхів, а можновладці — нових земель.