Розділ «Поліна Жеребцова Мураха у скляній банці. Чеченські щоденники 1994–2004 рр»

Дітям доброї жінки на прізвисько Зайчик я купила іграшки та цукерки.

Мені знову погрожували. Викликали «куди слід» і говорили про те, що я маю писати в статтях, а що ні. Радили зайнятися «дитсадками та квітами». Іншим не захоплюватись — а то погано буде.

Квартиру ми так і не знайшли. Хоча ви`ходили кілометри й наслухалися всіляких історій. Ніхто не здає ні за гроші, ні просто так. Чесно зізнаються і старі, і жінки:

— Боїмося. Дізнаються, що прізвище російське, і вас приріжуть, і нас. Кому поясниш, що ви нормальні люди? Та й чи буде можливість пояснити? Пристрелять, і все!

Поки блукали в пошуках житла, бачили кількох росіян. Переважно це самотні старі люди, які нікому не потрібні ні тут, ні в інших регіонах Росії. Їхати їм нікуди. Вони трясуться, як зайці: у багатьох найближчі сусіди відібрали документи на квартири й паспорти.

Ще ми відвідали організацію «Меморіал». Вона розташована неподалік пам’ятника Трьом героям. У «Меморіалі» працюють дипломовані юристи й правозахисники. Працюють вони оперативно! Співробітниця Наталя примудрилася нишком записати мою маму на диктофон, коли та розповідала, як я викривала Професора. Коли ми виявили запис, Наталя не стала відмовлятись, а сказала, що в такий спосіб збирає відомості. Ми посміялись. Повне ім’я співробітниці Наталя Естемирова. Ми розговорились і трохи подружились. Наталя попрохала мене знайти й записати дані про найближчих сусідів із Центрального ринку, яких було вбито або поранено під час обстрілу ракетою 21 жовтня 1999 року. Вона пише про це книгу.

Я, мама й Наталя пили чай, сидячи в конторці «Меморіалу», і розмовляли. Працівники «Меморіалу» пообіцяли допомогти з серцевими ліками для мами. Наталя Естемирова виявилася подругою журналістки Айзан із газети «Трудяга». «Трудяга» — стара ґрозненська газета. Колись там працював мій дідусь Анатолій. З конторки «Меморіалу» я прямо вирушила до редакції «Трудяги» й познайомилася з Айзан. Вона пообіцяла, що я працюватиму в їхній газеті.

Інвалід дитинства Василівна їздила до Північної Осетії, у м. Моздок. Там вона одержує пенсію. На озброєних постах усіх пасажирів перевіряють, беруть хабарі, щоб дати можливість проїхати в автобусі. Це давно стало бізнесом військових. Після того як бабця одержала пенсію, уже дорогою назад, до неї на виїзді з Моздока під час перевірки автобуса підійшли військові. Спитали:

— Куди, бабо, їдеш?

— Додому їду, у Ґрозний.

— Звідкіля їдеш?

— Пенсію в Моздоку одержала!

Усю пенсію негайно відібрали. А картоплю, яку вона везла, розсипали по дорозі, пославшись на те, що в торбі старої росіянки-інвалідки може бути вибухівка! Вона плакала. В автобусі громадяни співчували, але заступитися побоялись.

Учора приходила Таїса зі своєю матір’ю. Дали полегшення — нас виселяють на вулицю до 1 червня.

Наступного тижня мені слід зайти в організацію «Меморіал». Хочу поговорити про ПТР. Може, вони допоможуть? Нам зовсім немає де жити.

Завтра, 21 травня, нам вручать дипломи журналістів. Я всі предмети склала на «відмінно».

Алан побажав мені всього хорошого у зв’язку з таким успішним закінченням курсу. Наче й не він посилав мене і шанованого голову на три літери, наче й не лаялись ми через зарплату!

Ходила до редакції «Трудяги». Розмовляла з Айзан. Професор притупцював туди ж і тинявся без діла в чужій газеті. Він тепер безробітний, шукає, де прилаштуватись. Айзан вирішила написати про мене статтю, а Наталя Естемирова висловила бажання присвятити мені брошуру. Але я не хочу популярності. Відмовлялась, як могла.

У рідній «Молодості» я подала заяву на відпустку. Цариця здивувалася, що я вже рік працюю без відпустки. Вона, як з’ясувалось, цього навіть не знала. Бухгалтерка, побачивши мою заяву, зробила загадкову міну й трохи зраділа. Мабуть, тому, що цілий місяць можна буде дурити і ніхто не суне ніс у її папери.

У «Трудязі» мене приманюють хорошими гонорарами та місцем у кабінеті. Айзан навіть пообіцяла, що буде публікувати мене в додатку до газети, який незабаром відкриє сама. Але найбільше її цікавить воєнний щоденник.