Розділ «Поліна Жеребцова Мураха у скляній банці. Чеченські щоденники 1994–2004 рр»

Я вчуся правильно тримати Уразу. Правда, у нас і так їжі немає. Але під обстрілом або під бомбардуванням чи буде можливо вночі перекусити?

Царівна Будур

Сьогодні зранку наші сусіди показали справжнє своє обличчя.

Вони злякалися! Не захистили собаку Лайду. Дворового друга дітей Сулеймана.

У собаку стріляли чеченці у формі бойовиків. Чоловіки з нашого будинку сахнулися вбік. Не мовили ані слова. Поряд, коло їхніх ніг, нищили живу істоту! Вони мовчали! Це Сулейман, він собаку Лайду годував. З нею постійно гралися його син і дочка. Дядько Султан і старий Ніколай, той, що живе з паралізованою матір’ю. Заступилася моя мама. Сказала, що так чинять жорстокі діти, а не чоловіки на війні! Бойовики навели на неї пістолет. Мама не зрушила з місця. Каже їм:

— За мене з вас спитають! — і зухвало стоїть руки в боки.

Тоді бойовики відповіли:

— Ми зайдемо до тебе, тітко!

Мама зовсім розлютилася. Кричить їм:

— Я чекаю! І двері зачиняти не стану!

Я вийшла. Лайду ми занесли в найближчий від неї під’їзд. Той, де квартира бабусі Стасі. Перев’язали, поставили води й пішли. Собака велика! Дворняга. До себе ми б її не донесли. Вона важка.

Коли стемніло, з’явилися ці хлопці. Попрохали в мами оцту. Вибачилися! Сказали, що вони перевірили мужиків нашого двору через цю собаку:

— Гнилі у вас чоловіки! П’ють і крадуть. Крадуть і п’ють! Ми бачимо, хто який! Якщо допомога потрібна, ми ночуємо в середньому під’їзді в Ази. Ображати будуть — кличте! Прийдемо!

Вони пішли. А я і мама, використовуючи затишшя, віднесли пораненій собаці шмат перепічки. Довго гладили її. Собака була жива!

У нас помирає кішка, яку всі хотіли взяти собі, відразу дві сусідки. І врешті ніхто не взяв! Нещаслива вона. Киця на ймення Седа. Вона нічого не їсть! Помирає з голоду. У мого кота Чипса ледве рухаються лапи. Одного разу його врятував Аладдин.

У ніч на сьогодні мені снилася Кусум. Яка могла б бути мені свекрухою.

Ніна і Стася чули по своєму скрипучому радіо: до нас, у Чечню, приїжджає ОБСЄ. Але гарматна канонада не припиняється.

Будур

Аладдин! Аладдин! Прийшов учора ввечері! Підтвердив, що одружився. За годину заявив: «Це неправда!» Плутався, брехав, говорив про те, що хотів перевірити мене. Питав, чи піду я заміж за нього другою дружиною. Морозив дурниці, у яких ми з Кусум нібито можемо бути подругами. Я відповіла:

— Так! Піду! Другою дружиною, коли мені буде сорок років. А поки що мені чотирнадцять! Я не хочу заміж. Я буду вчитися! Закінчу школу. Потім університет. І отоді я візьму собі за чоловіка того, кого захочу! Виберу сама!