Розділ «Поліна Жеребцова Мураха у скляній банці. Чеченські щоденники 1994–2004 рр»

Пішла я сьогодні до школи. Заїра після попереджень як у рот води набрала. Мовчить. Усе зрозуміла.

Зуля, Кассі, Латифа й Сета були мені раді!

Мага сховав мою торбу, щоб я не пішла додому, а Хасик-забіяка мені її віддав (витяг із Сулімового портфеля). А поки була метушня, Кабан замкнув двері класу на ключ (це його Мага попрохав). І ми таки залишилися з Магою наодинці. Мага відразу почав допит: «Де я живу? Як звати мою тьотю? Хто мій батько? Чи виїду я з Чечні в Росію?» По-моєму, це ні до чого і дуже нерозумно з його боку. Ми сиділи на вікні й дивилися вниз із третього поверху.

Він сказав, що шукав мене — їздив на батьковій машині й дивився на всіх вулицях. На те я відповіла, що він не знайде мого будинку, нехай краще приходить на ринок, де я торгую, — там можна говорити скільки завгодно. Навіщо я це сказала?

Ще я спитала на його урочисте «Я тебе кохаю!»: де його колишні образи й ненависть? Він відповів, що робив те зі злості: адже я ніколи не помічаю його всерйоз. Я сказала, що хочу бути його другом, але не більше. І на це ми обоє погодились.

Прийшла я додому: матінка весела. Зуби вставила.

Заняття медитаціями та йогою дають свої плоди.

Раніше я не була настільки уважною, а тепер моя уява малює мені в бризках фарби, у візерунку листка картинки, обличчя. Я стежу за грою тіні й світла і бачу чортенят або янголят. От зранку на шторі побачила чортика: у його очах годинник, і стрілки йдуть у різні боки. Цікаво.

Мені здається, що потрібно все забути: гарне і погане. Я читала «Опудало» В. Желєзникова. Це майже про мене.

Мені подобається дивитися на зорі й думати, що колись Ціолковський їх бачив. І мріяв. І малював майбутні ракети.

Поля

Знову бійка. Цього разу з Хасиком-забіякою. От що на нього найшло? Сьогодні на уроці географії, яку викладає його тьотя, він став обзиватися. Згадав, що я «російська падлюка», і багато чого ще… Потім ударив мене по голові зошитом. Мага, така сволота, вирішив із найкращим другом не сваритися (тут з’ясувалося, що Хасик-забіяка тепер йому ще й далекий родич).

А я від такої несправедливості прямо сказилась: адже вчителька навіть не зробила зауваження племінничкові! Я підхопилась і рушила до Хасика-забіяки сама. Видно, він щось зрозумів, бо рвонув, перестрибнувши через парту, до виходу з класу. Я за ним. Стільці й парти полетіли врізнобіч.

Народ пожвавішав. Хасик-забіяка вискочив за двері класу, почав їх тримати з іншого боку щосили. Та мене не так просто зупинити. Я відчинила двері ударом ноги. Хасик-забіяка впав на підлогу, підхопився й метнувся в туалет — ховатись. Там я його й упіймала й відлупцювала без усякої пощади, як тільки змогла (аж сама задихалася від старання). Перед лицем моєї лютті він не відповідав, а тільки жалібно скиглив. І стерпів усі побої! (Може, зрозумівши, що вони заслужені й справедливі.)

На урок я не повернулася. Наші всі вилетіли з уроку і стояли в коридорі. Мага хотів мене повернути на урок, але його не пустили.

Про все довідався Султан Магомедович і так Хасика-забіяку висварив, що той увесь тремтів!

— Більше до Жеребцової не лізь! — сказав Султан Магомедович. — А то й від мене дістанеш! Затямив?

Хасик-забіяка слухняно кивав. Однак, коли вчитель пішов, прошипів:

— Та що він мені зробить!

З’ясувалося, що хлопці в нашому класі пробують наркотики! І це не жарти! Мало того, що багато хто з них палить цигарки й жує насвай (це така зелена гидота — вона продається біля школи, як насіння), так ще й наркотики!