Розділ «Поліна Жеребцова Мураха у скляній банці. Чеченські щоденники 1994–2004 рр»

Електрики немає. Пишу, поки не темно, щоб розрізняти літери.

На мою думку, Мага не має ніяких принципів. Він живе, точніше, існує в бурхливому потоці подій. Його несе то в один бік, то в інший. Сьогодні його занесло дуже сильно і ще, певно, головою вдарило. Він зранку поводився нормально, а потім почав палити на уроці. Коли йому заборонили палити, він гриз і плював сірники на підлогу, а на довершення встав зі свого місця, підійшов і мене обійняв. Я не розгубилась і давай його лупцювати зошитом по нахабній пиці.

Ні вмовляння вчителя, ні лайки інших, ні удари зошитом Магу не вгамували, і він весь урок простояв за моїм стільцем. Періодично ліз обійматись і підвивав (викликаючи сміх навіть у тих, хто намагався його відтягти):

— Поліно, як я кохаю тебе! Що мені робити? Мені погано!

Причому все це він робив із фізіономією справжнього страждальця.

Щойно урок закінчився, я побігла додому. Біля воріт мені зустрілись одинадцятикласники. Один із них вигукнув:

— Агов, Кассі, привіт тобі від Рустама!

На що я відповіла:

— Дурню! Я не Кассі, я — Фатима!

— Ну, привіт, Фатимо, — уже менш упевнено продовжив сімнадцятилітній здоровань. — Ти ж Рустама знаєш?

— Не знаю я ніякого Рустама! — сказала я.

Що їм від мене треба?!

Із Заїрою не знаю, як посваритись. Ото влипла! Вона лізе в дружбу. Тина по страшному секрету розповіла, що Заїра якось завела її до себе додому і змусила поцілуватися язиками. На біса мені така «подруга»?

Вчитиму чеченську мову — інакше тут не вижити.

Поля

Що сьогодні діялось! Я, Кассі й Сета грали в піжмурки за школою. До нас чіплялися хлопці — ми їх відганяли. А потім щось зовсім неймовірне почалось: у нас у класі є новенький хлопець-чеченець. Він від нас на дві голови вищий. Здоровий, як слон, і жирний, як свинтус. Очі риб’ячі. Голосок смішний, як у миші. Двічі залишався на другий рік. Усі дружно стали звати його «Кабан», що його анітрохи не образило, а навпаки, потішило. Видно, його й раніше так звали, в інших школах.

Сьогодні він підійшов до мене й ударив. Мовчки! Я ледве на ногах устояла — така він туша. Кажу:

— Ти чого б’єшся?

Кабан став щось пищати тонким дитячим голоском і ще раз мене вдарив. Я йому теж врізала і сказала:

— Поговорю з директором. Треба тебе зі школи гнати!