Розділ «Стівен Кінг, Пітер Страуб Талісман»

Потер руки, м’яко причинив двері і повернув обидва крани над умивальником. Дістав із кишені пальто маленьку коричневу двограмову пляшечку, з внутрішньої кишені піджака витягнув маленьку коробочку з люстерком, лезом бритви і короткою мідною трубкою. Висипав на люстерко приблизно одну восьму грама найчистішого, який тільки можна знайти, кокаїну «Перуанська сніжинка». Потім ритуально розрубав усе лезом, формуючи дві товсті смужки. Він утягнув наркотик через мідну трубку, захекав, різко вдихнув і затримав дихання на секунду чи дві. «Ахх». Ніздрі понадималися, як широкі тунелі. Потрапивши всередину, зілля вже розносило тілом насолоду.

Слоут підставив руки під потік води, а тоді, щоб уберегти ніс, крапнув кілька крапель вологи з великого та вказівного пальців собі в ніздрі. Витер руки та обличчя.

«Цей чарівний потяг, — дозволив він собі такі думки, — цей чарівний, чарівний потяг, закладаюся, я пишаюся ним більше, аніж власним сином».

Морґан Слоут насолоджувався, уявляючи свій безцінний потяг, однаковий в обох світах, перший залізобетонний прояв його давнього плану зі впровадження сучасних технологій на Території. Він думав про потяг, який прибуде в Пойнт-Венуті з таким корисним вантажем. Пойнт-Венуті! Слоут посміхався, а кокаїн прострілював його мозок наскрізь, розносячи звичне повідомлення, що все буде добре, все буде добре. Маленький Джек Сойєр стане неймовірним щасливчиком, тільки якщо йому поталанить вибратися з дивного маленького містечка Пойнт-Венуті. Насправді, йому всміхнеться доля, якщо він лишень дістанеться туди, зважаючи на те, що для цього йому доведеться перетнути Закляті Землі. Але наркотик нагадав Слоуту, що все ж таки було б непогано, якби Джек потрапив у небезпечний, спотворений Пойнт-Венуті, а ще краще, якби Джек витримав вплив Чорного Готелю, який насправді не просто суміш дощок і цвяхів, цегли та каменю, а щось живе… бо, можливо, хлопчина вийде звідти з Талісманом у своїх злодійкуватих руках. А якщо це станеться…

Так, якби ця чудова подія відбулася, все б і справді було добре.

І Джек Сойєр, і Талісман будуть розбиті навпіл. І він, Морґан Слоут, нарешті отримає полотно, на яке заслуговує його талант. На мить він побачив себе з розкинутими руками над зоряними обширами, над світами, які зливаються між собою, як коханці на ліжку, над тим, що захищає Талісман, над усім, чого він жадав, коли купував «Ейджинкурт» багато років тому. Джек міг принести йому все це. Насолоду. Славу.

Щоб відсвяткувати цю мрію, Слоут знову дістав із кишені флакончик, і більше не розмінюючись на ритуал із лезом та люстерком, зачерпнув маленькою ложечкою білий медичний порошок. Підніс його спершу до однієї ніздрі, а тоді й до другої. Насолода, так.

Шморгаючи носом, він повернувся до спальні. Лілі мала трохи жвавіший вигляд, але тепер у нього був настільки гарний настрій, що навіть факт її живучості не міг його зіпсувати. Її яскраві, але дивно порожні в западинах очниць очі стежили за ним.

— Дядечко Блоут має ще одну гидотну звичку, — сказала вона.

— А ти помираєш, — відповів він. — І що тобі більше подобається?

— Бавитимешся цією фігнею достатньо часто — також помреш.

Незважаючи на її ворожість, Слоут повернувся до благенького дерев’яного стільця.

— Заради Бога, Лілі, подорослішай. Усі зараз нюхають кокс. Ти відстала від моди — відстала від неї на багато років. Хочеш спробувати? Він дістав із кишені флакончик і погойдав його на ланцюжку, який закінчувався маленькою ложечкою.

— Забирайся звідси.

Слоут загойдав флакончиком ще ближче до її обличчя. Лілі сіла на ліжку, енергійно, наче змія в атаці, і плюнула Слоуту в обличчя.

— Суко! — Морґан відскочив і заходився шукати свій носовичок, аби стерти слину, що стікала по щоці.

— Якщо це гівно таке чудове, навіщо тобі ховатися в туалеті, щоб нюхнути його? Не відповідай, просто облиш мене. Слоуте, я більше не хочу тебе бачити. Забирай звідси свій товстий зад.

— Ти помиратимеш на самоті, Лілі. — У голосі Морґана відчувалася збочена, холодна, жорстка насолода. — Ти помиратимеш на самоті, і це кумедне маленьке містечко організує тобі жебрацький похорон. А сина твого вб’ють, бо він не впорається з тим, що на нього чекає, і ніхто більше не почує ні про тебе, ні про нього. — Він ощирився до неї. Його пухкі руки стислися у волохаті кулаки. — Пам’ятаєш Ашера Дондорфа, Лілі? Нашого клієнта? Другорядна роль у серіалі «Фленеґен і Фленеґен»? Кілька тижнів тому я читав про нього в «Голлівудському репортері». Застрелився у власній вітальні. От тільки цілився паршиво, і замість того, щоб розбризкати мізки по стіні, потрапив у піднебіння і впав у кому. Я чув, що, можливо, він проживе ще кілька років. Гнитиме собі та й по всьому, — він нахилився до Лілі, зморщивши лоба. — Мені здається, у вас з Ашером багато спільного.

Лілі відповіла йому холодним поглядом. Її очі, здавалося, повернулися всередину голови, і тієї миті вона нагадувала стару вперту мешканку прикордонної зони з гвинтівкою в одній руці і Святим Письмом — у другій.

— Мій син урятує моє життя, — сказала вона. — Джек урятує моє життя, і ти не зможеш його зупинити.