Розділ «Стівен Кінг, Пітер Страуб Талісман»

— Джеку. — Річард дивився на нього із сонним короткозорим здивуванням. — Про що ти? Чому цей чоловік обнюхує підлогу?

— Володарю… Ваше бажання… але я не розумію…

— Не ти, — повторив Джек. — Ми. Ми поведемо потяг замість тебе.

— Але, Володарю, чому? — питав Андерс, усе ще не наважуючись підвести погляд.

Джек Сойєр дивився в пітьму.

— Бо, — сказав він. — Я вважаю, що там, де закінчуються ці рейки… там, де вони закінчуються, або трішки далі, є те, що потрібно мені.

Десятого грудня, закутаний у все тепле Морґан Слоут сидів на маленькому незручному дерев’яному стільці біля ліжка Лілі Сойєр. Він змерз, хоч і був одягнений у важке кашемірове пальто, а руки засунув глибоко в кишені. Почувався він усе одно краще, ніж можна було припустити, зважаючи на його зовнішній вигляд. Лілі помирала. Йшла туди, звідки ніхто не повертається, навіть якщо ти королева і лежиш на ложі завбільшки з футбольне поле.

Ліжко Лілі не було настільки розкішним, та й жодної схожості з королевою не спостерігалося. Хвороба позбавила її краси. Обличчя Джекової матері висохло і постаріло років на двадцять. Допитливий погляд Слоута блукав випнутими надбрів’ями над очима по лобі, що скидався на черепашачий панцир. Схудле тіло заледве виглядало з-під ковдр та покривал. Слоут знав, що «Альгамбрі» добре платять, аби Лілі Кавано-Сойєр не чіпали, бо платив він. Вони більше не переймалися опаленням її номера. Вона була єдиним пожильцем готелю. Окрім портьє і кухаря, єдиний персонал, який досі залишався в готелі, — три покоївки-португалки, які постійно прибирали у вестибюлі. Це, напевно, вони видали Лілі ковдри. Сам Слоут облаштувався в номері з того боку коридору і наказав портьє та покоївкам не зводити очей з Лілі.

Помітивши, що жінка розплющила очі, він промовив:

— Маєш кращий вигляд, Лілі. Я справді вважаю, що ти скоро одужаєш.

Не ворушачи нічим, окрім рота, Лілі сказала:

— Не розумію, навіщо ти вдаєш, ніби в тобі є щось людяне.

— Я твій найкращий друг.

Тепер, коли вона розплющила очі, він бачив, що її очі досі не зблякли настільки, як би йому хотілося.

— Забирайся звідси, — прошепотіла вона. — Ти огидний.

— Я намагаюся тобі допомогти і хотів би, щоб ти пам’ятала про це. Усі папери зі мною, Лілі. Тобі треба тільки підписати їх. Щойно ти це зробиш, ви з сином будете забезпечені до кінця своїх днів. — Слоут дивився на неї з похмурим задоволенням. — До речі, мені не вдалося знайти Джека. Ти з ним говорила недавно?

— Ти знаєш, що ні, — сказала вона, але не заплакала, як він на те сподівався.

— Знаєш, я справді вважаю, що хлопчик має бути тут.

— Іди ти знаєш куди, — відповіла Лілі.

— А я й справді піду. До твоєї вбиральні, якщо ти не заперечуєш. — Слоут підвівся. Лілі знову заплющила очі, ігноруючи гостя. — Сподіваюся, він не вскочить у халепу, — промовив Слоут, повільно обходячи ліжко. — З хлопчиками на дорогах трапляються жахливі речі. — Лілі не відповідала. — Ненавиджу думати про це. — Він дійшов до краю ліжка і попрямував до дверей туалету. Лілі лежала під покривалами і ковдрами, як зім’ятий шматок паперу. Слоут зник у туалеті.