Розділ «Стівен Кінг, Пітер Страуб Талісман»

— Етерідж, — прошепотів Річард. — Містер Дафрі. — Він оглянув м’який інтер’єр Депо так, ніби гадав, що всі переслідувачі враз просочаться крізь стіни. — Знаєш, це пухлина в мозку, — мовив він до Джека беззаперечно розсудливим тоном. — Тому в мене і болить голова.

— Володарю Джейсоне, — казав далі старий Андерс. Він уклонився так низько, що його волосся торкнулося скрипучих дощок підлоги. — Який же ви добрий, о Ваша Високосте, який добрий до найдрібнішого вашого слуги, який добрий до тих, хто не заслуговує на вашу благословенну присутність… — Він поповз уперед, і Джек із жахом побачив, що старий ладен от-от знову почати цілувати йому ноги.

— У досить задавненій стадії, скажу тобі, — втрутився Річард.

— Андерсе, будь ласка, підведися, — сказав Джек, відступаючи назад, — підводься, ну ж бо, годі вже. — Старий і далі повз уперед, белькочучи щось від полегшення, що йому не доведеться їхати через Закляті Землі. — ПІДВОДЬСЯ! — заволав Джек.

Андерс поглянув угору, і його лоб укрився зморшками.

— Так, Володарю, — він повільно підвівся.

— Річарде, тягни сюди свою пухлину в мозку, — сказав Джек. — Зараз подивимося, чи зможемо ми керувати цим бісовим потягом.

Андерс зайшов за довгий скрипучий прилавок і почав нишпорити в шухляді.

— Володарю, гадаю, він працює від дияволів, — сказав старий. — Дивних дияволів, спаяних докупи. Вони здаються мертвими, але насправді живі. Так і є.

Він витягнув із шухляди найдовшу і найтовстішу свічку з усіх, які Джеку доводилося бачити. З коробки на прилавку Андерс дістав вузьку хвойну тріску приблизно з фут завдовжки і опустив один із кінців поблизу яскравої лампи. Тріска загорілася, і Андерс запалив нею свою величезну свічку. Тоді він похитав сірником туди-сюди, доки полум’я не обернулося на кільця диму.

— Дияволи? — запитав Джек.

— Дивні квадратні штуки. І я впевнений, що всередині сидять дияволи. Часом вони шкварчать і випускають іскри! Я покажу вам це, Володарю Джейсоне.

Не промовивши більше ні слова, він швидко рушив до дверей, і м’яке сяйво свічки миттєво пом’якшило зморшки на його обличчі. Джек вийшов за ним у солодку широту глибинних Територій. Він пригадав фотографію на стіні кабінету Спіді Паркера, що повнилася незбагненною силою. І раптом хлопчик усвідомив, що перебуває неподалік від місця, де зробили ту світлину. Вдалині здіймалася знайома гора. За невисоким схилом навсібіч простягалися злакові поля, складаючись у м’які чудернацькі візерунки. Річард Слоут непевно йшов поруч із Джеком, розтираючи чоло. Срібні смуги металу, що вибивалися із загального пейзажу, линули далеко на захід.

— Хлів позаду, мій Володарю, — тихо сказав Андерс і мало не сором’язливо повернувся в бік Депо.

Джек ще раз поглянув на далеку гору. Тепер вона менше скидалася на гору з фотографії Спіді. Це нова, західна, а не східна гора.

— Що ще за Володар Джейсон? — прошепотів йому Річард просто у вухо. — Він гадає, що знає тебе.

— Складно пояснювати, — відповів Джек.

Річард обсмикнув свою бандану і поклав руку на Джеків біцепс. Стара добра хватка Канзас-Сіті.

— Джеку, що трапилося зі школою? Що трапилося із собаками? Де ми?

— Просто йди з нами, — відповів Джек. — Можливо, ти досі мариш.