Розділ «Стівен Кінг, Пітер Страуб Талісман»

— Називати як, мій Володарю?

— Мій Володарю.

— Мій Володарю, — Андерс виглядав збентеженим.

Він не повторював луною слова Джека, він просив пояснень. У Джека виникло відчуття, що він має прискорити це все, інакше вони так і застрягнуть посеред жарту «Хто на першій? Хто на другій?»[239].

— Не має значення, — нахилився вперед Джек. — Я хочу, щоб ти все мені розповів. Зможеш це зробити?

— Спробую, мій Володарю, — сказав Андерс.

Спершу йому було важко підбирати слова. Самотній чоловік, життя котрого минуло на Зовнішніх Форпостах, він не звик до балачок. А тепер йому наказував говорити той, кого він уважав особою королівської крові — майже бог. Однак потроху старий почав говорити швидше, і під кінець його неповної, але захопливої історії слова текли рікою. Джек без найменших зусиль зрозумів почуте, незважаючи на акцент чоловіка, який у його свідомості трансформувався у щось схоже на роберто-бернсівську гаркавість[240].

Андерс знав Морґана, бо той, кажучи простими словами, був Володарем Зовнішніх Форпостів. Його справжньому титулу, Морґан із Орріса, бракувало величі, але насправді обидва означали одне й те саме. Орріс — найпівденніше військове містечко Зовнішніх Форпостів — був єдиною впорядкованою частиною величезних трав’янистих просторів. Оскільки Морґан неподільно керував Оррісом, він же, за визначенням, керував і рештою Зовнішніх Форпостів. А ще за останні п’ятнадцять років погані Во́вки потягнулися до Морґана. Спершу це важило мало, бо до Морґана приєдналося лише кілька поганих (окрім цього слова, Андерс видав іще якийсь звук, який Джек інтерпретував як скажених) Во́вків. Але в наступні роки їхня кількість тільки зростала, і Андерс розповідав, що чув історії, буцімто, відколи королева захворіла, понад половину зграї чабанів-перевертнів вразила недуга. За словами Андерса, не тільки ці істоти корилися волі Морґана з Орріса. Були й інші. Гірше того, деякі з них могли одним поглядом звести людину з розуму.

Джек пригадав Елроя, почвару з «Пивниці Оутлі», і здригнувся.

— Ця частина Зовнішніх Форпостів має назву? — спитав хлопчик.

— Володарю?

— Та частина, де ми зараз.

— Насправді ні, але я чув, як деякі люди називали її Елліс-Брікс.

— Елліс-Брікс, — повторив Джек.

Географія Територій, нечітка і, напевне, хибна в багатьох аспектах, почала поступово вимальовуватися у свідомості хлопчика. Ця частина Територій співвідносилася з американським Середнім Заходом і Великими Рівнинами (Елліс-Брікс? Іллінойс? Небраска?); Закляті Землі — аналог американського Заходу.

Джек так довго й пильно дивився на Андерса, що колишній конюх знову зачовгав від збентеження.

— Пробач, — сказав Джек. — Продовжуй.

Батько Андерса був останнім візником, що «ходив на Схід» із Прикордонного Депо. Сам Андерс ходив тоді в нього в підмайстрах. Але навіть тоді, розповідав він, великі збурення та неспокій пронизували Схід. Початком усього цього стали вбивство старого короля і коротка війна, яка розпочалася потім. І хоча все завершилося сходженням на престол доброї королеви Лаури, лихо не відійшло, а рушило на південь, породжене отруйними та зруйнованими Заклятими Землями. Дехто, розповідав Андерс, уважав, що зло народилося на Заході.

— Не певен, що розумію тебе, — сказав Джек, хоча глибоко в душі знав, що розуміє.

— На краю землі, — відповів Андерс, — на березі великої води, до якої я вимушений доїхати.